Академічне – погляд ззовні. Зауваги.

Минулого тижня, дякуючи оголошенням, які сумлінно робить шановний Baudolino, я мав щастя відвідати три вельмі цікаві події в Харківському Університеті: доповідь Степана Величенка “Україна, Росія і колоніалізм (деякі зауваги до проблеми)“, семінар за його ж участю “Чи можна науково переписувати історію підросійської України”, а також був присутній на половині другого дня дводенної міжнародної конференції “У пошуках власного голосу: усна історія як теорія, метод та джерело”.

Позаяк я не належу до академ. середовища, цікаво було зазирнути всередину цієї кухні і винести звідти якомога більше для себе. Хотілося б поділитися окремими враженнями і спостереженнями, нехай вони здебільшого і не стосуються вищенаведених тем.

 

Схід – Захід. Політика та відповідальність.

Степан Величенко належить до канадійської української еміграції, тож, займаючись Україною, все ж представляє західну науку (у її американо-канадійському варіанті), з відповідними уявленнями про власний фах, мотиваціями тощо. Після лекції, присвяченої колоніалізму – особливостям перебування України в складі Російської імперії та Радянському Союзі і проблемам з визначенням колоніального статусу – відбулася дискусія, під час якої в кількох фразах співрозмовників проявилася відмінність у тому, як бачать дослідники взаємозв’язок політики та науки в різних частинах світу.

Величенко прямо сказав, що академічне середовище і політика не мають до діла одне до одного. Наука розвивається своїм власним шляхом, намагається завжди йти вперед, а вже політика черпає з неї для себе, використовує ті чи інші здобутки. Таким чином – наука веде за собою політику (не в буквальному сенсі, звичайно, алé). У нас все відбувається навпаки – наука залежить від політики. Політика не черпає з готового джерела, а дає прямі вказівки щодо поля досліджень і потім послуговується результатами цих досліджень. Таким чином – політика веде за собою науку (знову ж, говоримо алегорично). Сподіваюся, що це спостереження було помилковим.

На тематичному семінарі було також побіжно, але від того не менш значуще, наголошено на відповідальності, яка стоїть перед істориком у питаннях, які стоять гостро не тільки перед істориками, але й перед суспільством, щодо яких історики мають давати певні відповіді. Це дійсно важливий нюанс, оскільки в ситуації відсутності чіткого розуміння як долати структурну кризу суспільства (читай – якою має стати українська нація та як її будувати) кожна нова інтерпритація історичних подій, щодо яких ведеться наступ з боку російських ЗМІ, може набути непередбачених наслідків. Тобто, маємо два важелі, які мають набути рівноваги: з одного боку – сумління історика як фахівця, з іншого – відповідальність перед суспільством. Слід зауважити, що коли говориться про відповідальність, мова не йде про свідоме фальшування, лише про доцільність публікації тих чи інших досліджень в той чи інший час.

Голодомор. Джерелознавство.

Період 1929 – 1953 рр. є для мене особисто білою (хоча “білий” колір до нього аж ніяк не пасує) плямою в історії України, бо мені просто не підсилу спокійно і розважливо дивитися на мільйони трупів. Тому будь-яку цікавість щодо нього відклав на майбутнє, “до кращих часів”, відповідно й тематичну історичну літературу рідко гортаю. Що радувало рід час президентства Ющенка – це величезна кількість уваги (а відповідно й фінансової підтримки), яку було присвячено публікації різних джерел періоду 1932 – 1933 рр.: документів, фотографій, спогадів тощо. Не спеціальні дослідження, не монографії – а саме джерела, джерела, джерела… Нічого зваженішого й кращого придумати неможливо, думав я, адже це фундамент проти всіх спроб ревізіоністів повернути втрачені позиції. Так думав я до минулої суботи.

Люди, які займаються усною історією, безпосередньо мають справу з усними свідченнями в якості історичного джерела. Вони, як ніхто інший, володіють методологією та можуть подати цю інформацію належним чином. Навіть якщо піддати під сумнів належний рівень їх кваліфікації та ознайомлення із сучасними західними методиками, то принаймні можна стверджувати, що усні свідчення, які підготували “усні історики” є найбільш адекватною, авторитетною та найбільш пристосованою до використання в історичних дослідженнях інформацією, яку тільки можна отримати в Україні за наявних умов. В суботу виявилося, що “усні історики” майже не приймали участі в збиранні та редакції більшості тематичних зібраннях останніх років… Виявляється, що цим займалися, в дусі “старих добрих” радянських часів, обладміністрації (!), а відтак – різні службовці, журналісти тощо, і дуже мало істориків. Чи така була вказівка з центру (зібрати якомога більше якомога швидше і красномовніше, нехтуючи науковою вартістю), чи це було рішення районів (“економія” на істориках, праця яких вимагала б знайно більше часу та ресурсів, чи бажання “вислужитися” перед центром, явивши кіпи макулатури) – невідомо, і наразі вже не так важливо.

Це був невеликий особистий шок, адже виявилося, що в тому напрямі, на якому, як мені здавалося, здобувається перемога, насправді було закладено фундамент для поразки.

Практичний висновок – беручи до рук грубий том свідчень (чи “свідчень”?), обов’язково пильно придивляйтеся до авторів. Якими виданнями можна користуватися, а якими ні (очевидно, що не всі вони однакові, до того ж багато присвячено документам, а не усним свідченням) – це питання заслуговує на окрему історіографічну розвідку, яку, я сподіваюся, буде написано фахівцями вже найближчим часом.

Окремо ще один момент, що не стосується Голодомору. Ірина Реброва з Краснодару, на одному з допоміжних слайдів у своєму виступі проілюструвала перелік російських ВНЗ, які брали участь у її проекті. Серед них – Сімферопольський державний університет. Аудиторія “похіхікала”, Реброва посміхнулась. Якщо навіть в академічному середовищі серед гуманітаріїв такі “помилки” в такий час не викликають обурення – то я навіть не знаю що думати.

Новий “клас” в сучасній Україні.

Вчора також мала відбутися презентація № 14 “України Модерної” (тема випуску – “Марксизм на сході Європи”; тема круглого столу – “Виклики для гуманітарія: віднайдення марксизму та змагання за пам’ять”)¹, на яку я не потрапив через застуду, що, втім, заощадило трошки часу на прочитання матеріалів цього таки номеру.

На моє велике переконання, в сучасній Україні вже сформувався “клас” набагато потужніший і чисельніший за робітничий, який вже зараз має безліч особливостей, що починають формувати власну потужну субкультуру. Це “клас реалізаторів”. Люди, що продають різні товари, і які не є власниками (а тим паче виробниками) цих товарів. Єдине, що лежить на заваді тому, щоби визнати “реалізаторів” за окремий клас – відсутність відповідного теоретичного фундаменту.

Клас робітників (пролетарі) не має майбутнього в Україні через те, що є “непрестижним”. Ніхто не буде сперечатися з тим, що старші покоління українців, народжені та сформовані за радянських часів, ностільгують за “заводами та фабриками” та не дивляться на них як на архаїзми. Проте серед молоді (мова про життєздатність класу, відтак говоримо про молодь) бажання працювати на заводах не спостерігається, за виключенням Донбасу та, очевидно, окремих промислових міст по всій Україні, що мають потужну “заводчанську” традицію, яка передається від покоління до покоління.

Легше говорити за Харків, який за вікном, і про який трошки більше знаю. І на Заході, і на Півдні існують певні уявлення про нього як про велике промислове місто (“але ж у вас працюють заводи!”). Тубільці ж зазвичай ідентифікують Харків як “великий студентський (науковий) центр”, інколи додаючи “культурний” та “промисловий”. Попри те, що кілька промислових гігантів і досі працюють (важко сказати, на який відсоток своєї потужності), багатокілометрові заводські руїни від Південного вокзалу і далі вздовж р. Лопань, які спостерігаю регулярно, здатні серйозно підважити такі уявлення.

Щоранку я веду доньку в садочок по дорозі, якою люди йдуть від громадського транспорту до кількох досі працюючих заводів (харчова промисловість – “бісквітна фабрика”, “шампанських вин” та “полюс”, що виготовляє морозиво). Нам в протилежний бік, тож можна порозглядати обличчя. Абсолютна більшість – люди “за 40”. Невеличкий відсоток молоді, одягненої нарочито яскраво, тож, очевидно, поспішає до художнього училища, яке знаходиться неподалік. Але варто лише дійти до метро – і ми бачимо молодь за прилавками. Це “реалізатори”. Величезна кількість магазинів, супермаркетів, базари, інші місця роздрібної торгівлі створюють велику кількість робочих мість для некваліфікованих спеціалістів (хоча більшість із них має вищу освіту), для людей різного віку, статі, походження та особистої біографії. Якщо не самі, то разом із найближчим персоналом, що обслуговує роздрібну торгівлю (вантажники, охоронці, менеджери, водії тощо) – це, я певен, кількісно найбільший прошарок серед усіх працюючих харків’ян.

Харківський ринок “Барабашова” – найбільший в Україні, 2-й в СНД та 14-й в світі.² Не існує жодного елемента “заводчанської” субкультури, який би широко увійшов до фольклору харків’ян, але “барабан” (загалом в нього кілька побутових назв: “барабашка”, “барік” тощо) давно є елементом сучасного міського фольклору. Він навіть являє собою предмет гордості. Коли я кинув посилання про те, що “Барабашова” визнано 1-м в Україні та 2-м в СНД п’ятьом людям (всі молоді, серед них є ті, що відносяться до відвідувань ринку добре, і ті, які не люблять бувати на ньому, також одна людина деякий час там працювала, а одна не є харків’янином, а переїхала в місто 6 років тому) – перша реакція у всіх була “Ура!”.

Навіть якщо “реалізатори” і не мають всіх необхідних ознак щоби бути виділеними в окремий клас (я не спеціаліст, тож можливо помиляюся), все одно дослідники, які застосовують марксистську методологію, впевнений, мають зважати на цю величезну масу людей і мають вирішити, власне, “що з ними робити” в рамках їхніх досліджень.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

____________________________________________

1. До речі, новий сайт УМ знаходиться за адресою http://www.umoderna.com/
2. http://news.wosir.ua/2009/11/09/harkovskij-rynok-barabashovo-zanyal-14-e-mesto-v-r