Українські землі на початку XVII ст. аж ніяк не є “моєю” темою, але оскільки навіть серед людей, що постійно займаються цим (чи приблизно цим) періодом зустрічаються суттєві непорозуміння, доведелося сісти за літературу.
Перед нами поставлено наступне питання: “Чи була “кровна спорідненість” визначальним елементом (само)ідентифікації русинів як окремого етносу на початку XVII ст.?”
Найкращий відомий мені огляд питання самоідентифікації в ранньомодерній Україні зроблений Сергієм Плохієм в “Наливойковій вірі”1. Нагадаємо, що в цей період, після Берестейської унії 1596 р., відбувається підтримуване козацтвом відродження православної церкви на руських землях Речі Посполитої. Між уніатським і православним духовенством розгортається боротьба за “руську” спадщину, з відповідними політико-правовими і майновими привілеями в спільному державному утворенні. Ведеться жвава полеміка.
Варто було б навести весь 4-й розділ згаданої праці, але доведеться обмежитись уривками (всі акценти просталено мною).
Спочатку Плохій цитує Грушевського (Плохій. С. 193):
Козаччина вступила в нову добу свого становлення, віддавши незмірно важну услугу релігійному (а з тим і національному) українському життю, і включивши від сього часу в свою проґраму вповні свідомо – службу національним потребам українським в їх реліґійній формі. Між козацькими домаганнями, між дезідератами, ставленими правительству козаччиною, майже незмінно фіґурує від сього часу жадання ґарантій для православної церкви – сього національного українського плеядіума тих часі, – якодна з найбільш інтимних, найбільш близьких козацькому серцю потреб.2
З відповідним поясненням “національного”:
Поняття національності […] являється витвором дуже нових часів. В давніших часах воно звичайно скрізь підмінювалося поняттями іншими – факторами приналежності політичної, класової, релігійної, прикметами географічними, культурними.3
І далі згадує різні форми ідентичності:
В українсько-білоруських землях другої половини XVI століття накладання державних, адміністративних і релігійних кордонів сформувало своєрідну й досить тривку самосвідомість, яка поєднувала в собі низку політичних, етнічних і релігійних елементів. […] Українські землі в другій половині XVI століття були відокремлені державним і церковно-юрисдикційним кордоном від московської Русі, адміністративним кордоном від литовської Русі та релігійним кордоном від Польщі.
Тогочасні руські автори часто визначали “Русь” не тільки в територіяльних категоріях. Як виглядає, найуживанішим критерієм визначення руської спільноти був лінґвістичний. […] Етнічність також позначали виразні релігійні характеристики. Етнічний елемент був тісно, майже неподільно, пов’язаний з релігійним; і народ, і церкву називали “руськими” не тільки іноземці, але й самі члени руської спільноти. […] Зміна конфесії майже автоматично призводила до зміни ранньоможерної національності. Наприклад, як відзначав Януш Тазбір, полонізація волинської шляхти відбувалася саме через діяльність реформаційної церкви “Братів Польських”.4
Окрім територіального, лінґвістичного та релігійного поділів, згадується і той, що був безпосередньо пов’язаний з “кров’ю”:
Шляхетська концепція Русі, або “народу руського”, як і шляхетська концепція польської та більшості інших ранньо-модерних європейських націй, мала виразний становий характер. Вона ґрунтувалася на відродженій острозькими та київськими інтелектуалами традиції великокняжого Києва та на руській інтерпретації Люблінської унії 1569 року, згідно з якою король ґарантував князям і шляхті – “обивателям” руських земель – недоторканість руської релігії. Отже, права історичні, які походили від давнього Києва, та політико-правові, які походили від Люблінської унії та ґарантували недоторканість релігії, поширювалися, за цією концепцією, тільки на князівсько-шляхетську Русь. Інші суспільні стани не були частиною “народу руського”, або, в цьому контексті, частиною Русі з правового погляду.5
Таким чином з-посеред двох найважливіших ідентитент того часу – релігії та стану – тільки друга мала відношення до “крові”, оскільки шляхетство успадковувалось безпосередньо від батьків. Ала це аж ніяк не відносилось до загальноруської ідентичності.
Мелетій Смотрицький, psia krew і полемічна література.
Єдиною зачіпкою (через що й виникло питання) став уривок із праці Мелетія Смотрицького “Verificatia niewinnosci”, направленого до шляхетських давньоруських родів, що навернулися на уніатство. Ця праця повністю опублікована в “Архив Юго-Западной России”, Т. І, Кн. 7, С. 279-344. Нажаль, моя слабенька польська не дозволяє ані адекватно ознайомитися з текстом в 65 сторінок, ані бодай знайти коментований уривок, тож доведеться цитувати за Яковенко:
Не віра робить русина русином, поляка поляком, литвина литвином, а народження і кров руська, польська, литовська.6
Ця відома фраза стала приводом для шановної tin_tina (для якої, власне, і написано цей пост) стверджувати, що “кровна спорідненість” була головним і визначальним чинником етнічної (підкреслюю, що не станової, а саме етнічної – “русин”, “поляк” тощо) ідентифікації людини.
Насправді, ця “відома” цитата стала відомою в колах істориків не через те, що провела паралелі між “кров’ю” та етнічною ідентифікацію, а тому, що вона стала єдиною в своєму роді. Більше ніхто, окрім Смотрицького, таких спроб – прив’язати етнічність із походженням (“розірвати жорстокий зв’язок між Руссю та конфесійною належністю” – Плохій, С. 200) – не робив. Відповідь, яку одержав Мелетій на цей заклик, виразно підкреслює перевагу станової ідентичності. Вона міститься в Листі до законників Віленського Свято-Духовного монастиря, написаного уніатами проти православних у 1621 році (Архив Юго-Западной России. Т. І. Кн. 8. С. 737-738). Наведемо її в перекладі Грушевського:
Називаєте нас порожденими з одної крові з вами і родичами своїми і додаєте велику і непристойну уйму славі й уродженню нашого старинного шляхетства, котре нам далі самі не без підхлібства признаєте. Яка ж то “єдна кров” — наша шляхетська з плебеями? Яке споріднення з хлопством? Ви єднаєтеся в крові і рівняєтеся походженням з старинними руськими фаміліями, що ви теж Русь, з простого вашого походження, — це дурна і не згідна з чернечою скромністю претензія (praesumptia).7
Як бачимо, з одного боку шляхта не бачить кревної спільності з “хлопами”, з іншого – обурена тим, що Мелетій сам прирівнює себе (на підставі однієї лиш кровної спорідненості!) до руських князівських родів минулого.
Суспільні уявлення.
Повштовхом до дискусії став наступний вираз із останнього опублікованого інтерв’ю історика Наталі Яковенко8: “Маю на увазі успішні життєві кар’єри людей української крови.” Очевидно, пані Наталя просто вжила невдалий вираз, там більше пасувало б слово “походження”9, але увагу привертає те, як відреагували на моє зауваження. Виявляється, є люди, які тотожність “крові” та етнічної (само)ідентифікації розуміють як традиційну, хоча вона виникла та набула поширення (до того ж, далеко не всюди) лише наприкінці ХІХ – поч. ХХ століття.
Варто навести повністю уривок з праці пані Наталі, в якому безпосередньо згадується цитований уривок зі Смотрицького, що помилково служить “доказом” тотожності “крові” та етносу (tin_tina, нажаль, наводить його у відриві від контексту):
Сила слова й гнучність думки спрямовується на самоствердження гідності “великоіменитого руського народу” як спільноти “однієї крові”, бо, як напише у полемічній брошурі “Ствердження невинності” (1621 р.) Мелетій Смотрицький:
Не віра робить русина русином, поляка поляком, литвина литвином, а народження і кров руська, польська, литовська.
З погляду православних полемістів, справжнім “старожитним народом руським”, якому належать дані права й вольності, були вони – на відміну від “мішанців” і “відступників” уніятів. Прибічники унії, ясно, обстоювали протилежне – за їхньою арґументацією, Руська Церква отримала свої права й вольності тоді, коли, прийнявши Флорентійську унію 1439 р., відкинула “помилки греків”, тож нині законними спадкоємцями цих благ виступають уніяти – “справжні русини”.10
Як бачимо, цілком адекватна (хоч і не детальна, що зумовлено узагальнюючим характером монографії) трактовка цього уривку та ситуації в цілому.
Наведених уривків, вважаю, досить, щоб відповісти на поставлене на самому початку запитання.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
____________________________________________________________________
1. Плохій, Сергій. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К.: Критика, 2005. Розділ 4. Стан, релігія, нація. С. 192-229. В ній міститься також велика кількість посилань на тематичну літературу, присвячену ідентичності.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. Нью-Йорк, 1956. Т. 7. С. 389.
3. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. В кн. Грушевський. Духовна Україна. С. 143.
4. Плохій. С. 194-198
5. Плохій. С. 202
6. Яковенко, Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К: Критика, 2006. С. 243
7. Грушевський М. Історія України-Руси. Нью-Йорк, 1956. Т. 6. Глава “Смотрицький в огні“
8. Історик Наталя Яковенко: “Для наших студентів СРСР – уже як Стародавня Греція”
9. Походити – 1. Належати за народженням до певної національності, класу, місцевості і т.і.; вести свій рід, своє існування від кого-, чого-небудь…. (Вел. тлум. сл-к сучасної укр. мови. К. 2005, С. 1094).
10. Яковенко, Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К: Критика, 2006. С. 243-244
Шкода що не в ЖЖ 🙂
П.С. Заодно хотів перепросити – мо” чим образив у розмові.
Я маю тепер кожного разу перед тим, як Вам щось відповісти, перепитати, чи ми справді говоримо на одну тему, і який саме “рівень” дискусії Вас влаштує.
А це дуже незручно.
Погоджуюсь, доволі незручно спілкуватися з несобою, завжди потрібно пам”ятати що не всі люди міркують та сприймають однаково 🙂
так, напевно так і є