Володимир Кулик. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки. – К.: Критика, 2010
Не є дивиною, коли поява важливої книжки в Україні проходить непоміченою, просте цього разу неувага блогосфери до цієї праці є дивною хоча б з огляду на те, що представники цієї блогосфери (як мінімум – Отар Довженко і Вахтанг Кіпіані) там цитуються, інколи рясно.
Нижче наважуся зробити огляд цієї потрібної книжки і заохотити до її обговорення, а можливо і прочитання.
Своєю товстенною монографією Володимир Кулик зробив три важливі речі: створив (чи започаткував створення) базу для подальших студій із дослідження українських медійних практик, проаналізував стан медій в Україні та конкретні приклади мововжитку, і врешті – створив джерело, на яке можна посилатися, пояснюючі речі, про які всі ніби знали чи здогадувалися, але які без посилань на конкретне дослідження звучать недостатньо авторитетно.
Перші два розділи книжки (а це 160 сторінок) цілковито присвячено теоретичній базі. Подається великий за обсягом огляд літератури, яка стосується питань дискурсу і його зв’язку з ідеологіями, інституціями, елітами, владою. Також розглядаються особливості медії як інституції і її впливу на аудиторію. Посилання на тематичну літературу (переважно англомовну) в поєднанні з детальним викладом робить ці два розділи своєрідним підручником, який не тільки може слугувати за вихідну точку для більш детального вивчення медійного дискурсу, але й надає конкретний інструментарій, за яким можна аналізувати медійний (та й будь-який) текст “просто зараз”: аналіз називання/переназивання, статусу подій та їх учасників, елементів інтертекстуальності та інтердискурсивності. Напевно наведений Автором інструментарій не є вичерпний, проте однозначно є доволі доступним і практично корисним.
Огляд українських медій починається із порівняння їх становища (слід нарешті сказати, що Володимир Кулик досліджує передусім друковану пресу і телебачення) за радянських часів і їх розвитку і трансформації в незалежній Україні: перехід від державної до приватної (олігархічної) власності, зростання ролі розважального елементу, практики темників і самоцензури, різниці в становищі медій до і після Помаранчевої революції. Далі Автор аналізує жанрово-тематичну структуру кількох друкованих видань та телеканалів (кількість новин, співвідношення приватної/професійної/громадської тематики, питома вага представлення інших країн тощо). Автор описує і пояснює механізми, за допомогою яких медіями підтримується панування владної еліти (статус-кво щодо неї), як створюється “нормальність” і “ненормальність”, яким чином медії формують ідентичність споживачів їхньої продукції.
Власне, механізмам творення “нормальності” і “ненормальності” присвячено два великі розділи книги. Один із них аналізує медійний дискурс щодо всеукраїнського перепису населення, показуючи, як медії уникали гострих кутів і невідповідності під час самого процесу, а надто при оголошенні результатів перепису, тим самим тим самим формуючи образ “нормальності” того, що відбувається. Другий присвячено огляду медійного дискурсу стосовно планової реформи правопису – створення медіями моральної паніки і дискурсивної кризи (“ненормальності”), направленої на дискредитацію реформи.
Також велику частину книги присвячено власне мові медій, практик вживання української та російської мов у різних жанрах, поєднання їх, розділення, а також дискурсу медій про мови. Треба сказати, що мовно-етнічне питання є наскрізною темою всього дослідження.
Врешті, багато процесів і явищ, які багатьом інтуїтивно зрозумілі, Автор детально розглядає і аргументує. Це і амбівалентність медійного дискурсу щодо мов і мововжитку (панування української як державно-символічної, а російської – як суспільно-комунікативної, нормалізація їх обох та їх поєднання, небажання серйозно піднімати мовне питання), і некритичний дискурс щодо дій влади (“інформування” про її дії, замість критичної оцінки), і амбівалентність у питаннях ідентичності (поєднання “європейського вектору” із “плеканням радянської людини”) і, власне, невідповідність сучасних українських медій професійним стандартам (використання одного джерела інформацій замість двох, де друге може розглядатися як альтернативне, “одноразовість” інформації). Всі ці тези доводяться Автором впродовж дослідження на багатьох конкретних прикладах, і в комплексі дають доволі щільну картину українського медійного дискурсу.
Великий обсяг праці і розтягнутість окремих прикладів і параграфів, про що у вступі повідомляє і за що вибачається сам Автор, компенсуються повнотою викладу, широкими межами охоплених тем, великою кількістю прикладів, а відтак – повнотою аргументації. Попри те, що прочитання монографії потребує певних додаткових зусиль і часу (врешті, це суб’єктивне враження), навряд чи можна говорити про непотрібність цієї праці. Навпаки, книга Володимира Кулика, на мою думку, має обов’язково бути прочитана всіма, хто цікавиться станом і особливостями мовлення сучасних українських медій, а також політичними і суспільними процесами всередині країни, які медії не тільки відбивають, але й почасти створюють.
Костянтин Левін, спільнота scholar_ua.
Comments