Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів, 1932 – 1933 роки. Упор. Андреа Ґраціозі. – Х.: Фоліо, 2007.
Не буде новиною твердження, що при вирішенні складних світоглядним проблем ми часто звертаємося до зовнішнього арбітра, шукаємо морального авторитета й підтримки поза межами конфліктуючих сторін (а будь-яке роздоріжжя, ситуація без консенсусу ці сторони має). Перед прийняттям рішення ми наче запитуємо – “що люди скажуть”? З одного боку це можна назвати браком рішучості, але з іншого – також браком сліпої самовпевненості, яка не дозволяє інстинктам заступати розум і, врешті решт, маю надію, допомагає зберегти моральну перевагу над тими, хто такої властивості позбавлений.
З огляду на це, ретельно відібрані свідчення італійських дипломатів про становище в СРСР, які відправлялися з різних міст (з Москви, Харкова, Батумі, Києва) протягом чотирьох з половиною років, є особливо цінним джерелом, важливість якого годі переоцінити.
Упорядник видання – професор історії Неапольського університету (Італія) Андреа Ґраціозі – вивчає історію перших десятиліть існування Радянського Союзу, і в його доробку вже є кілька досліджень, присвячених цьому періодові: Велика радянська селянська війна: більшовики і селяни, 1917–1933 (Кембрідж, Maссачусетс, 1996), Більшовики і селяни на Україні, 1918–1919(Москва, 1997), Війна і революція в Европі, 1905–1956 (Болонья, 2002) та інші.
Повідомлення дипломатів Консульства Італії потрапили до рук дослідника ще у 1987-му році, згодом він почав їх публікацію, а у 1991-му збірка документів вийшла у Турині окремим виданням. Довелося чекати 16 років на її переклад українською.
Велика вступна стаття до українських читачів є, по суті, доповненням і продовженням думок автора, викладених раніше у статті Голод у СРСР 1931–1933 рр. та український голодомор: чи можлива нова інтерпретація? (Український історичний журнал. – Київ, 2005. – №3. – c.120-131). Автор загалом поділяє дослідників Голодомору на дві групи – на тих, хто інтерпретує Голодомор у термінах спланованого акту геноциду проти українців як національної групи, і на тих, хто розглядає його у загальносоюзному контексті, оминаючи національне питання. Не даючи переваги жодній зі сторін, він наголошує на необхідності поєднання цих підходів, щоб вивчити події 1931-1933 рр. як складний феномен, неоднорідний не тільки у просторі, але й у часі. У досягненні поставленної мети Андреа Ґраціозі вочевидь користується перевагою над українськими чи російськими дослідниками, адже має реальну можливість подивитися на речі по справжньому з відстані.
Прочитання збірки повідомлень італійських дипломатів виявляє, чому автор саме так дивиться на події початку 30-х років. Справа у тому, що документи майже не залишають шансів для іншої інтерпретації, окрім складної, багаторівневої. Працівники італійського консульства, не анґажовані у процеси всередині СРСР, у своїх звітах Мусоліні намагалися дати якомога точнішу і правдивішу інформацію про ситуацію в Союзі, найповніше, звичайно, звітуючи про ситуацію в Україні, звідки писалася більшість повідомлень. До речі, Андреа Ґраціозі вказує на те, що “дуче” уважно слідкував за повідомленнями, про що свідчать його відмітки олівцем на багатьох із них (на жаль, вони не опубліковані у цій збірці).
Дипломати намагалися не тільки описати, але й зрозуміти побачене, почуте від свідків, прочитане у пресі. Широченна панорама подій, які відбувалися у різних частинах СРСР – Україні, Поволжі, Кубані, Кавказі. Порівняння життя в містах стратегічного значення (Москва, Ленінград, Харків) та селах, порівняння між різними районами, не тільки цифри, але й велика кількість детальних описів конкретних епізодів – окремі села, долі окремих людей, описи лікарень, навчальних закладів, вокзалів, думки спеціалістів про стан сільського господарства, промисловості тощо. Також до повідомлень було додано кілька листів, вкинутих у скриньку консульства, не тільки італійського, але й німецького (частина їх опублікована у збірці), з проханням про допомогу і готовність підтримати іноземне вторгнення.
Більшість документів припадає на 1932 – 1933 рр., і в них можна побачити наростання критичної ситуації з харчуванням. Недбалість, неосвідченість і халатність на всіх рівнях управління (окрім єдиної більш-менш стабільної структури – ГПУ), загальна байдужість до суспільного майна, необ’явлений мовчазний спротив села політиці уряду, що продовжувався вже не перший рік, невігластво і непрофесійність робітничого класу, антисанітарія, що призводила до масового поширення хвороб… На тлі всіх цих загальних рис, які творили “умови” для голоду 1932 – 1933 рр., від ока дипломатів не сховалися ані фатальні рішення і дії уряду, що позбавили величезні маси населення можливості вижити, набагато збільшивши кількість жертв, ані прискорене “вирішення” національного питання, яке супроводжувало “вирішення” питання селянського.
Незважаючи на неточність в окремих твердженнях і цифрах (наприклад, італійці абсолютно серйозно казали про ймовірну цифру у 15-16 млн. загиблих), навряд чи треба вважати їх неуважними спостерігачами, адже точними статистичними даними вони володіти не могли (адже їх і не було). Відомості ж сумлінно намагалися подавати лише з перевірених, і, що важливо, різних джерел. Неодноразово згадується про велику кількість свідчень, які не вміщені у повідомлення через те, що були певні сумніви стосовно їх достовірності.
Оскільки метою повідомлень італійських консульств було пояснити ситуацію в СРСР, вони за формою не є “сухими” звітами, а скоріше нагадують невеличкі оповіді, щоразу з новими подробицями, фактами, міркуваннями. Через це, а також завдячуючи гарному перекладові Мар’яни Прокопович, книга доступна для різних груп читачів і може дуже виразно дати (чи, скоріше, – розширити і доповнити) уявлення про події початку 30-х років на півдні Радянського Союзу.
PS: книжка (звичайно ж, зовсім випадково) знайшлася в інтернеті: rapidshare, ifolder.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments