Історична освіта: європейський та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи. – К., “К.І.С.”, 2010 – 288 с.
“Шкільні підручники з історії” останніми роками потрапили в сумний перелік найбільш спекулятивних тем, що, зрештою, спричинилося до зростання цікавості до їх змісту і можливих змін, косметичних чи принципових. Але якщо обговорення українських підручників продовжується вже не перший рік (щоправда, за процесом можуть слідкувати переважно обранці долі, у яких є час і можливість відвідувати бібліотеки), то дізнатися про те, що і як пишуть у підручниках інших країн набагато складніше.
Саме тому книжка з такою гучною назвою майже напевно опиниться у ваших руках на шляху до каси, навіть якщо ви насправді прийшли по альбом репродукцій Боттічеллі, чи “Походження видів” Дарвіна (до речі, 2009-го з’явився нарешті український переклад).
Що чути. Як зроблено.
Поговорити про книжку варто, адже наявні в мережі згадки теми не вичерпують. Рецензія Костянтина Родика на “Україні Молодій” є, радше, невеселими роздумами на тему відставання українських підручників від європейських, які у другій частині статті переходять до міркувань автора про відображення в підручниках Другої Світової війни (причому зв’язок із ніби рецензованою книжкою цілковито втрачається). Інша згадка про книгу – непідписана рецензія (рецензія?) на sumno.com, про яку можу сказати лише те, що закрив її після першого ж абзацу.
Відштовхуючись від тези, що написання шкільного підручника, все ж таки, першочергово має на меті не створення нової наукової інтерпретації, а формування громадянина держави і світу, основні запитання до порівняльних студій українських та іноземних підручників з історії я б поставив такі:
1) Етноцентричність українських підручників. Чи є вона унікальною поміж підручників інших країн? Які альтернативи етноцентричності і в яких країнах реалізовано (якщо реалізовано)?
2) Історична тяглість існуючої держави. Як вирішено це завдання в підручника інших країн? Яким чином досягається (чи не досягається) компроміс між науковими визначеннями держави і необхідністю продовжити історію власної країни “углиб віків”?
3) Сусіди. Як подаються болючі історичні питання, пов’язані із безпосередніми сучасними країнами-сусідами?
Тож, чи отримаємо ми відповіді на ці запитання? Але спочатку – про саме видання.
Книгу можна умовно поділити на дві частини. Перша – вибрані статті зі збірки, присвяченої викладанню історії у школах Центральної та Східної Європи, яку було видано в Німеччині 2004-го року. Друга частина повністю присвячена Україні і містить статі як українських, так і закордонних авторів різних років.
Перше, що привертає увагу, – відсутність будь-якої інформації про авторів. Друге – лише для кількох перекладених статей подано в примітках назву мовою оригіналу. Все це, погодьтеся, дещо ускладнило б додатковий пошук інформації з метою глибшого занурення в тему (якби таке бажання з’явилося).
Неоковирність перекладу помічено лише в одному місці, на сторінці 86:
Обидва підручники всерйоз сприймають інтереси учнів та їхні потреби у навчанні. В цьому сенсі вони відповідні до історично-дидактичної теорії, яка в центр уваги ставить суб’єкт вивчення [тут мало бути, очевидно, “суб’єкт навчання”, а краще – “суб’єкт навчального процесу”], його історичну свідомість та ідентичність.
Що пишуть.
Шкільні підручники згаданих у збірці країн (Франція, Чехія, Польща…), окрім Німеччини, мають на меті створити єдиний спільний образ громадянина своєї держави й національності, виводять існування своєї держави з домодерних часів (щоправда, іноді пояснюючи недоречність вживання таких термінів як “держава” за доби Середньовіччя). Більшою чи меншою мірою, але всі вони мають на меті виховати дітей у дусі патріотизму:
“Гордість за націю”, “відповідальність за Батьківщину”, “почуття приналежності до національної спільноти”, “суспільна зрілість як обґрунтвання державної та національної ідентичності”. Від деяких з проаналізованих навчальних програм складається враження ніби школярі, які відвідують уроки історії в сучасній польській школі, приречені бути патріотами. [с. 38]
Відповідно до цього різниться й зображення Європи в шкільних підручниках:
Якщо Європа для німців є очевидно “компенсаційним поняттям замість зламаної національної держави”, то для чехів, так само як і для французів, вона, здається, має служити “не для подолання національної держави, а для її доповнення і вивищення, зрештою, для захисту від глобалізації”. [с. 29]
Загалом багато уваги в європейських підручниках (чим “західніша” країна – тим більше) приділено тому, що б у нас назвали “політологією” (напр. пояснення значення слова “націоналізм”). Різна ситуація в різних країнах з відображенням національних меншин. Окремо хотілося б відзначити статтю про еволюцію підручників з історії Білорусі за останні сто років. Також цікаво було почитати про те, як французькі підручники намагалися “забути” уряд Віші.
Що ж до аналізу підручників українських, то тут, думаю, нічого нового – поступовий перехід від радянської візії до етноцентричної зі збереженням властивих минулому періоду рис, помножених на еклектичну невизначеність щодо того, як має виглядати сучасний підручник: практично повна відсутність згадки про нацменшини, постійний пошук зовнішніх ворогів, просторова невизначеність (то в Європі, то в Східній Європі, то в “одному ряду з Західноєвропейськими країнами”, то в східнослов’янському чи православному світі тощо), термінологічна плутанина і заразом відсутність пояснень багатьох термінів (вже згадані “націоналізм”, “держава” і т.д.).
Та чи наближає це все, разом узяте, нас до відповіді на поставлені запитання – щодо етноцентричності, історичної тяглості, важких питань із сусідами?
Загалом – ні. Адже збірка не містить жодного (не знаю, чи вони існують взагалі) безпосереднього порівняльного дослідження українських і закордонних підручників. Попри те, що історія кожної країни унікальна і важко знайти прямі паралелі – без бодай спроби це зробити запитання так і залишаться без відповіді. Мається на увазі, що коли автор пише
Отже, 90-тисячне військо “вступило на територію”, натомість кількома сторінками далі читаємо, що “30 тисячна польська армія вдерлася на Брацлавщину” [с. 260],
критикуючи різницю у слововжитку (“вступило” щодо дій своєї армії і “вдерлася” щодо дій армії чужої), ми не дізнаємося про те, які слова використовуються в подібних ситуаціях в польських або чеських підручниках. На жаль, недостатньо прочитати, як відображено в підручниках питання, наприклад, зміни територій у Польщі й Німеччині. Щоб зробити бодай якісь поради для наших підручників, необхідно робити порівняння (у дві колонки, чом би й ні) того, як описуються польсько-німецькі стосунки в польських підручниках і польсько-українські в українських. Адже важать не тільки і не стільки загальні концепції, як конкретні слова й визначення, які використовуються щодо певних ситуацій (як, якими словами описано колаборацію, війну, прояви ксенофобії тощо). Пропонована збірка подає таку інформацію уривчасто, крихтами і для порівнянь вона непридатна.
З огляду на це, читачу залишається не до кінця зрозуміло, навіщо, аналізуючи українські підручники, автори критикують представлення сусідів як ворогів, а “споконвічне існування Української держави” – як доконаний факт. Постійний наголос на ненауковості окремих тверджень не має сенсу сам по собі, адже ми знаємо, що підручник – це дещо інше, ніж історична монографія. Читач не побачить порівняння, і, можливо, залишиться при думці, що “так і треба”, бо всюди, очевидно, так є.
Відтак, ми залишилися на тому ж самому місці, де й були – в ізоляції. Можливо, хтось побачить у цьому зайве прискіпування до книжки, адже упорядники збірки могли й не прагнути дати відповіді на ці запитання, але ж нас першочергово цікавлять власні очікування, тому варто сказати, що вони залишаються невиправдані, і що подібні видання у майбутньому (без прямих порівняльних студій) також навряд чи стануть нам у пригоді.
Висновки
Книга Вам потрібна: а) якщо Ви досліджуєте шкільні підручники Франції, Німеччини, Чехій, Словакії, Польщі; б) якщо Ви раптом не знали, що українським підручникам властиві всі вище зазначені вади; в) якщо Ви людина широкої ерудиції і шукаєте “родзинок”. Подібних видань у нас, здається, немає.
Чогось більшого збірка, на жаль, не пропонує.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments