Сергій Єкельчик. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. — К.: Критика, 2008. — 304 с.
Книжка, яка не лишилася непоміченою в Україні (1, 2, 3, 4, 5, 6), розповідає про формування й еволюцію державної політики пам’яті в часи правління Й. Сталіна. Побудована в першу чергу на архівних джерелах, монографія дає широку картину різних практик, за допомогою яких ця політика мала утвердитися серед населення республіки – підручники, історичні монографії, кіно, література, театр тощо.
Можна виділити три основні етапи в еволюції державної політики пам’яті. На першому етапі, в тридцятих роках, йшла спроба поєднати класовий підхід зі зваженим підходом до окреслення національної спадщини, від якої вже неможливо було відмовитися після періоду коренізації. Суперечливі вказівки з Москви, помножені на постійні конфлікти між бажанням показати лояльність центру та захистити власні республіканські інтереси, в атмосфері загального терору, так і не витворивши цілісного наративу, були перервані війною.
Другий етап, що тривав від кінця тридцятих і до завершення Другої Світової війни, характеризувався різким поворотом до етноцентризму, пошуком національних героїв (Богдан Хмельницький, Данило Галицький), відсуванням на другий (чи навіть третій) план класової боротьби. Ці зміни, хоча й відбувалися з певним запізненням, мали на меті мобілізувати населення до участі у війні, закликаючи до патріотизму й національної гідності. Вони також намагалися залучити анексовані території (Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину) до спільної візії українського радянського минулого. До речі, приєднання цих земель значно подовжило офіційну українську історію в часі, наблизивши її до моделі Грушевського. Адже залучення Галичини й Буковини вимагало повернення до історичної пам’яті Данила Галицького (ХІІІ ст.), а для обґрунтування анексії Закарпаття у 1944 році українську історію довелося подовжити аж до Х століття [с. 92 – 93].
Третій, повоєнний етап, завершенням якого можна вважати публікацію “Тез про 300-річчя воз’єднання України з Росією (1654 – 1954)” через пік після смерті Сталіна, характеризувався нашаруванням риторики класової боротьби на кістяк загалом готової моделі національної історії. Поступово, з відновленням російського імперського наративу, акцент змістився на постійне підкреслення керівної ролі російської нації в Радянському Союзі й на зображення дорадянського минулого інших національностей СРСР як поступової реалізації “одвічного” прагнення до “воз’єднання” з Росією.
Цінність книжки Сергія Єкельчика полягає у тому, що вона намагається дати відповіді на запитання, відмінні від тих, які зазвичай задаються, коли мова йде про сталінські часи. Замість показувати масштаби репресій чи давати наукову базу для моральної оцінки тих часів, “Імперія пам’яті” намагається показати, яким же чином у тих умовах змогла витворитися візія саме національного, окремого від спільного радянського, минулого і яка роль у цьому керівництва республіки, творчої та наукової (гуманітарної) інтелігенції.
З монографії ми дізнаємося, наприклад, що одним із важливіших факторів був, так би мовити, “професійний ріст” радянських чиновників. Якщо в тридцятих роках керівництво республіки намагалося якнайретельніше виконувати й перевиконувати вказівки з Москви, часто власною “активністю” розкручуючи маховик репресій, то після війни прийшло розуміння того, як саме треба боронити національні інтереси. За Хрущова велася політика обережного спротиву директивам з Москви одночасно зі стримуванням “ініціативи на місцях”, і уважним фільтруванням інформації, яка мала надійти з республіки до центру.
Наприклад, не було порушено кримінальних справ проти львівських істориків у 1946-му році (до початку Ждановщини), хоча східноукраїнська професура, направлена на керівні посади до Львова, бажаючи показати себе відданими слугами партії, “підготувала” багато матеріалів для цього. [с. 114 – 115]
Реакція жителів УРСР теж фільтрувалася:
Українські чиновники пильнували, редагуючи звіти про реакцію простих людей на “Тези” (“про 300-річчя воз’єднання України з Росією”). Вибрані відгуки, які вони надсилали в Кремль, створювали враження, ніби сто відсотків населення республіки, зокрема й західні українці, повністю засвоїли останню версію сталінської національної пам’яті. [c. 263]
Так само з митцями й гуманітарною професурою – обов’язково критикуючи всіх і все, що “радила” критикувати Москва, тим не менше, в республіці усіляко намагалися пом’якшити критику, звести її до “прикрих” помилок, які буде змога виправити.
Такі маневрування були зумовлені бажанням республіканського керівництва утримати владу, адже з’явилось розуміння того, що занадто рішуче викриття чисельних відхилень від лінії партії могло поставити під сумнів їх власну компетентність (логіка проста – якщо було допущено таку велику кількість відхилень, яку виявив лише пильний нагляд центрального керівництва, то місцеві чиновники, вочевидь, не справляються зі своїм завданням).
Найпоширенішим засобом спротиву, який унеможливлював критику з центру було затягування часу. Нескінченні комісії, правки, і знову комісії затягували публікацію книжок та появу художніх творів:
Історії України не існувало як окремого предмета, хоча підручники з історії СРСР висвітлювали головні моменти українського минулого, як-то Київська Русь, козацькі війни і Шевченко. Прикметно, що республікам, національні історії яких не претендували на російську спадщину, Москва дозволяла викладати власну історію в школах окремим предметом. Наприклад, 1950 року вірменські восьми-, дев’яти- і десятикласники 114 годин вивчали свою національну історію за підручником 1942 року. [c. 181]
Парадоксальним чином “добрий сталінський підручник” історії України за життя Сталіна так і не вийшов. [c. 175]
Прискіпливість центрального та республіканського керівництва до процесу творення історичної пам’яті можна зрозуміти, лише відтворивши в уяві ситуацію, в якій писалися підручники, популярні книжки, знімалися тогочасні фільми тощо. Оскільки не існувало альтернативних джерел інформації (або доступ до них був суттєво обмежений), ці радянські зразки були для багатьох громадян тими першими книжками, фільмами, театральними виставами, які формують уявлення про власну історію на десятиліття вперед. Саме тому, очевидно, їм приділялася настільки пильна увага.
Разом із тим, офіційна пропаганда так і не змогла досягти повного контролю над історичною свідомістю своїх громадян, які переживали процес усвідомлення себе як нації, потребуючи власних героїв і відчуття національної гордості. Тієї гордості, яку не могла забезпечити концепція “молодшого брата”, усіма своїми досягненнями зобов’язана “братові старшому”.
Очевидно, читачі вибірково тлумачили навіть ідеологічно найкоректніші історичні романи [мова про художню літературу п’ятидесятих років на історичну тематику], проминаючи описи класової боротьби й дружбу з Росією і читаючи їх натомість як захопливу оповідь про славне минуле своїх предків. Читати український історичний роман не завжди означало повністю проковтнути текст, присолоджений доброю міркою класової й національної історій, видозмінених доктриною російського кермування. Для багатьох читачів це було п’янким актом відкриття чи утвердження їхньої національної ідентичності. [c. 231]
Постійні тертя на перетині різних інтересів також перешкодили формуванню єдиної спільної політики пам’яті:
Зрештою, радянська влада так ніколи повністю й не узгодила національні історії різних народів СРСР. І хоча українські бюрократи час від часу придушували “націоналістичні ухили” в науці й культурі аж до кінця вісімдесятих років, їхні погляди на українську національну пам’ять були дуже неоднозначними. Етнічність залишалася головною категорією радянської політичної таксономії, тому історичні наративи повоєнного періоду по суті своїй були “національними історіями”, замаскованими поверховою класовою риторикою і сплавленими в імперський метанаратив. [с. 31 – 32]
Можливо, саме тому на початку 90-х рр. повз увагу українських істориків пройшли заклики продовжувати розвивати марксистську методологію замість переходити до етноцентризму в історіописанні. Адже саме слово “продовження” вже містить в собі натяк на певні попередні здобутки.
Це також може пояснити, чому українська історіографія так легко змогла перейти від позірно класової до виразно етноцентричної візії держави і, як прийнято казати, “стала писати те саме, тільки навпаки”. Очевидно, “навпаки” було змінено лише поверхову риторику, залишивши, окрім реабілітації окремих подій та персонажів, недоторканим десятиліттями вибудовуваний кістяк національної історії.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments