Джоель Вальдфогель. Тиранія ринку: чому ви не завжди можете отримати те, чого хочете. — К.: Темпора, 2011 — 288 с.
Не впевнений, що автора можна назвати, як зазначено в анотації, “провідним американським економістом”, але книга безумовно заслуговує на увагу (ще й з тих сумних міркувань, що призвичаєні читати українською мають небагатий вибір нових перекладів з економ. теорії).
Головна мета цієї невеликої роботи — критика однієї з тез класичної праці “Капіталізм і Свобода” Мільтона Фрідмана про те, що вільний ринок у будь-якому разі може задовольнити потреби споживачів краще, ніж держава:
Моя мета у цій праці зовсім не є прагненням довести, що Фрідман помилявся. Тією мірою, якою Фрідман доводить, що капіталізм дозволяє краще пристосовувати можливості споживання до різноманітних уподобань, ніж, скажімо, комуністична система з керованою державною промисловістю, він, безумовно, мав рацію. Моя мета полягає в доведенні, що Фрідманова дихотомія між ринками й колективним вибором не має слушності. За певних простих обставин, які домінують на багатьох ринках, те, що я придбаю, залежить від того, скільки інших людей теж бажають цього. [c. ix]
Власне, у цих вступних рядках вже частково розкривається заголовок — ринок може диктувати мені, як споживачу товарів та послуг, свої правила (тобто свій власний варіант пропонованих товарів та послуг, відмінний від моїх бажань) через низку причин, часто тих самих, які є вадами демократичної системи у політиці — чим більше прихильників має “ваша” партія, тим більше ви маєте шансів на її перемогу і прийняття законів, які вам подобаються. Натомість якщо ви у меншості, нижче “прохідного бар’єру” до парламенту, — ваші шанси на потрібні вам нові законопроекти дорівнюють нулю.
Джоель Вальдфогель аналізує ринок США, розкриваючи свою думку на прикладах доступності книгарень та бібліотек, газет і радіо, одягу, ресторанів, авіаперевезень. Великими групами, на яких він демонструє свої спостереження є біла більшість та іспаномовна й афроамериканська меншість, а також різні за кількістю населення міста й селища.
Двома критеріями, які, за твердженням Автора, визначають вірогідність отримати потрібний товар є 1) постійні витрати виробництва та 2) кількість споживачів, що проживають на території розповсюдження товару, які готові за нього заплатити. Якщо постійні витрати виробництва високі, а споживачів мало, ви майже напевно не отримаєте того, що бажаєте, адже ринок може щось запропонувати лише тоді, коли матиме з цього прибуток:
[…] коли на ринку є тільки один товар (мова йде про сорочки і можливість вибрати колір сорочки у відповідності до власного смаку — К. Л.), збільшення розміру однієї групи матиме тенденцію не тільки допомагати більшій групі, а ще й шкодити меншій групі (групи з різними вподобаннями щодо кольору сорочок — К. Л.). […] Це тиранія більшості, що майже буквально перейшла з царства голосування в царство ринків. Варто повернутися в цьому пункті до аргументу Фрідмана, що на ринку “кожна людина може голосувати за колір краватки, яку вона хоче й купує”. Якщо немає жодних постійних витрат, тоді це твердження слушне. А якщо постійні витрати великі, — ні.
Натомість споживач має змогу вибрати такі товари лише тоді, якщо досить багато інших людей також хочуть їх. І якщо постійні витрати досить високі, люди, які не поділяють моїх товарних уподобань, не тільки не допомагають мені, а фактично шкодять мені на ринках. [c. 26-27]
Багато прикладів вельми повчальні, приміром, величезні витрати фармацевтичних компаній на виведення на ринок нових препаратів призводять до того, що постійно випускаються нові й нові препарати проти ожиріння, зняття стресу тощо, тоді як
Хвороби, характерні для нечисленних груп, часто не можуть залучити інвестиції фармацевтичних компаній для розробки способів лікування. Дійсно, немає ніяких доступних препаратів для лікування більшості з шести тисяч “сирітських” хвороб, кожна з яких уражає менше ніж 200 000 ос. [c. 56]
Відмінності у споживацьких смаках щодо ресторанів, радіомовлення і місцевої преси між білими, афроамериканцями та іспаномовними мешканцями Сполучених Штатів є, на думку автора, однією з причин, чому в американських містах існує сегрегація. Згідно з тим, як функціонує ринок, чорношкірі, наприклад, отримують значно більше шансів слухати радіо з чорношкірими виконавцями й читати місцеву пресу в якій багато уваги приділяється чорношкірим, якщо їх живе у місті досить велика кількість. А щоб підвищити шанси на наявність поблизу ресторанів з улюбленою кухнею та магазинів з одягом, який їм подобається, їм потрібно ще й селитися недалеко одне від одного. Тобто ринкові механізми створюють умови, за яких люди прагнуть добровільної сегрегації задля максимального задоволення ринком їхніх потреб у відповідності до їх смаків.
Відповідно, чим більше місто, тим більше шансів має будь-яка меншина на задоволення своїх потреб ринком. У містах з меншим населенням “тиранія більшості” відчувається тим сильніше, чим меншою є група людей, що розділяє ваші уподобання.
Ще одне цікаве спостереження Автора — відсутність ЗМІ (місцевих радіо, газет і каналів), які б відповідали смакам споживачів, знижує їх цікавість до ЗМІ загалом або ж перемикає уяву до загальнонаціональних газет, каналів тощо, таким чином знижуючи інтерес до місцевих подій. Це впливає, зокрема, на результати виборів:
Нова думка […] полягає в тому, що внаслідок способу функціонування ринків ЗМІ ті самі групи, що опинилися в невигідному становищі, опиняються в невигідному становищі і як громадяни. Надані ринком товари ЗМІ впливають на постанови людей, чи треба голосувати. Отже, ті, кого ринки наділяють невеликою кількістю інформації, а то й ніякою інформацією, урешті-решт мають менше право голосу і як покупці і як громадяни. [c. 125]
І, мабуть, єдиний справді несподіваний приклад стосується ринкового ефекту “тиранії чужої більшості”. За приклад взято Голівуд і тут важко втриматися від розлогої цитати, адже результати спостереження Автора вельми різняться від того, як ми (чи більшість із нас) звикли бачити ситуацію з ринком кіноіндустрії:
Не так давно, ще в 1980-х роках, американські фільми були пристосовані до американських уподобань, а потім, немов схаменувшись, фільми розподіляли на іноземні ринки (тобто завалювали їх). Донедавна США коїли “злочин” (тоді як Азія й надто Європа почувалися як жертви) глобалізації кіновиробництва. Але віднедавна ситуація змінилася. Американські продюсери тепер повною мірою зважають на міжнародний ринок, який для багатьох американських кінофільмів забезпечує більшу частку прибутків. Голівуд недавно почав брати до уваги міжнародні аудиторії, вирішуючи, які кінофільми треба передусім робити. Бойовики йдуть на експорт дуже добре, особливо в Японію. Тож тепер американські глядачі вважають, що характер голівудських фільмів змінився, перейшовши від вітчизняних уподобань до смаків іноземних глядачів. Американські глядачі вперше стали жертвою глобалізації товарного ринку, бо наші вітчизняні товари змінилися, щоб задовольняти потреби іноземців. Це незнайома й неприємна зміна для американських глядачів.
[…] Щоб бути точним, міжнародні глядачі, вподобання яких мають значення для планування постанов Голівуда про характер фільмів, є людьми, які бажали б дивитися “видатне американське кіно”, не люблять діалогу і прихильні до бойовиків. […] За словами Гіршберг (Лінн Гіршберг, автор “New York Times Magazine” — К. Л.), “нюанси мови або тонкощі комедії не перекладаються легко між культурами, але бойовик, фантастика, мультфільм стають негайно збагненні […]” [с. 159—162]
Завершує Джоель Вальдфогель прикладами, коли державне втручання може бути корисним через неспроможність ринку запропонувати споживачам необхідні їм товари. Це
– субсидування авіаперевезень для малонаселених регіонів і невеличких міст;
– мережа державних бібліотек, що охоплює всі міста разом із маленькими селищами, що не мають приватних книгарень;
– державні радіостанції з класичною музикою та комерційним джазом, що були б недоступними у маленьких містах;
– інвестиції у фармацевтичні компанії, про що вже йшла мова.
Це не всі приклади з книжки і, упевнений, не всі, які можна знайти у реальному житті (Автор не наводить прикладів, які не підкріплені у книзі фактами), але їх досить, щоб визнати слушність критики мільтоновської тези про абсолютну спроможність ринку задовольнити усі наші потреби. “Бажання” ринку запропонувати нам потрібний товар, вочевидь, має свої обмеження через постійні витрати виробництва та кількість можливих покупців.
Хоча праця видана англійською у 2007-му році, в ній, на жаль, замало місця приділено інтернету і тим шляхам, які він пропонує у багатьох випадках для “визволення” від “тиранії більшості”. Втім, випадки ці теж обмеженні. Наприклад навряд чи наявність інтернету і всіх його онлайн-сервісів може вплинути на доступність авіаперевезень у невеликому місті.
Загалом, книжку написано просто й зрозуміло, численні приклади лише підкріплюють невелику кількість основних тез і, часто-густо здаються очевидними й такими, що не потребують великого обсягу й деталей. Проте, будь-яке “очевидне” знання стає справжнім знанням, коли тримається на фундаменті тих чи інших досліджень і тому очевидною мені видається лише користь від прочитання, зокрема, й цієї невеличкої монографії.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments