Микола Рябчук. Постколоніальний синдром. Спостереження.

Микола Рябчук. Постколоніальний синдром. Спостереження — К.: “К.І.С.”, 2011. — 240 с.*

Перед нами нова збірка есеїв Миколи Рябчука, з агресивною й неоднозначною у своєму символізмі обкладинкою, і так само, скажемо наперед, динамічним, але суперечливим змістом. На відміну від попередніх книжок, таких як “Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом” (Критика, 2004) і “Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки” (“К.І.С.”, 2009), які можна одним словом охарактеризувати як політологічні, нова книжка являє собою вибірку, так би мовити, культурологічну. Тут зібрано тексти про літературу й літературну критику, історичні постаті, український правопис, візити Московського патріарха, думки про двомовність і перспективи третього шляху для України, дісталося на горіхи навіть навіть Спілці Письменників.

Попри те, що тексти написано у різний час (найдавніший — 1993-го, останні — 2010-го р.; загалом половина текстів написана у дев’яностих роках), варто все ж таки розглядати збірку як єдине ціле. По-перше, основні положення й погляди в них не змінюються, змінюється лише тональність і гострота висловлювань, пізніші текси стають більш виваженими. По друге, упорядковуючи збірку, Автор міг, при наявності відповідного бажання, або переробити й доповнити ті чи інші тексти, або ж зробити необхідні примітки щодо окремих висловів і тез, якщо вони втратили актуальність.

Наскрізною темою книги є спроба подивитися на Україну з перспективи теорії постколоніалізму. На відміну від авторів, що розглядають питання взаємовідносин імперії з колонією (а також, власне, адекватність вживання термінів “імперія” та “колонія”, наприклад, до Росії та України), з перспектив історико-політичних, економічних, правових**, Микола Рябчук має справу переважно з дискурсами, тобто з тим, що пишеться, думається і промовляється, окремими культурними “маркерами”, що визначають свідомість і поведінку людей.

Покликаючись на праці Бенедикта Андерсона й Едварда Саїда***, Микола Рябчук, по-перше, описує нинішню ситуацію в Україні як боротьбу націоналізму “аборигенів” з “креольським” націоналізмом, проводячи паралелі з Південною Америкою, в якій білі колонізатори та їхні нащадки “погодилися з політичною емансипацією нових держав від колишніх метрополій — але за умови збереження власного політико-економічного домінування над аборигенами” [189]. По-друге, Автор аналізує дискурс, який сприяє відтворенню статус-кво, за якого “креоли” та їхні еліти залишаються домінантною групою (найкраще цей підхід розкрито у його розлогій рецензії на книгу Мирослава Шкандрія “В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби” [c. 15-40]).

Попри суттєву відмінність між класичними заморськими колоніями та їхніми стосунками з метрополіями (расова відмінність, величезні відстані одна від одної), Автор використовує прямі паралелі. Українці — це “чорні”, що були колонізовані, і єдина відмінність між ними й південноамериканськими чи африканськими тубільцями — можливість для колонізованих “змінити шкіру”:

Україна, однак, принципово відрізняється від колонізованих країн Азії, Африки та Америки тим, що відмінність між панівною й підлеглою групою мала тут мовно-культурний, а не расовий характер. Чорною шкірою для українців завжди була їхня “рабська”, “колгоспна” мова” [c. 11]. “Вона була різновидом “чорної шкіри”, яку кожен абориген, потрапляючи до міста, поспішав скинути, щоб уберегти себе, а особливо — дітей, від глузувань, принижень, освітньої, професійної і всякої іншої дискримінації [c. 88]

Якщо українці — “чорні”, то й відношення до метрополії має бути подібним: “українці, можливо, й мають не менше підстав для історичної ненависті та урази (до Росії – К. Л.), ніж ті ж таки афроамериканці.”

Автор категоричний у своєму баченні сучасності крізь призму постколоніальної теорії, процес розглядається виключно як навмисний, насильницький. Жодної добровільної взаємодії чи природніх процесів, виключно ґвалт колонізатора над колонізованим. “Травмована колоніалізмом свідомість” [c. 14], “хвороблива розщепленість” [c. 44] — саме так описує Микола Рябчук сучасний стан українського суспільства.

Гадаю, українські інтелектуали трохи запізнилися з історичною психотерапією — зі спокійним, радше медичним, ніж публіцистичним з’ясовуванням усього, що відбулося з їхнім поневоленим народом упродовж трьох століть. Якщо коротко, то відбулось перманентне насильство, спрямоване на зміну ідентичності, такий собі мічурінський експеримент з різноманітними обрізаннями, щепленнями, підв’язуваннями й пересаджуваннями. Виведення песиголовців та андрофагів. Імперський ґвалт, здійснюваний на різних рівнях і різними методами. [c. 198] Постколоніальне суспільство потребує певної психотерапії — як потребують її всі жертви зґвалтування, тривалого приниження чи іншого травматичного досвіду. [c. 14]

Періодичні покликання на психоаналіз і, відповідно, необхідну для суспільства психотерапію ставлять додаткові запитання. З ким асоціює себе Автор, який, зрештою, є частиною того суспільства, яке описує у подібних категоріях? Поставивши читачів у незручне становище, перед вибором, який надто важко робити — або дивитися на себе як на поґвалтованих, або як на ґвалтівників, — де ж знаходиться сам Автор і як він пропонує вийти з цієї чорно-білої (чи, радше, “чорно-чорної”) реальності? І чи можемо ми бути впевненими у тому, що “хвороблива розщепленість” не притаманна самому Авторові, що він сам, як і суспільство, не “потребує певної психотерапії”?

Кожному, хто уважно прочитає збірку, впаде в око мінливість думок Автора, що проявляється як у окремих деталях, так і загалом у позиції, яку він займає стосовно обговорюваних тем. З одного боку, Микола Рябчук пише від імені прозахідного ліберала, і, відповідно до цієї ролі, вказує на відсутність взаєморозуміння, прагне до толерантності й, врешті, знаходження консенсусу:

[…] суспільний діалог не відбувається: україномовне й російськомовне населення живе мовби в двох паралельних світах зі своїми культурними цінностями і своїми, доволі містифікованими, уявленнями одне про одного. Кожен із них вважає свій світ “справжньою Україною”, на противагу “несправжній” Україні демонізованих “западенців”, “бандер”, “націоналістів”, з одного боку, чи “східняків”, “малоросів”, “перевертнів” — з іншого. [с. 82] І західні українці, і східні, і україномовні, й російськомовні справді вважають Україну своєю державою (чи принаймні територією), і тому не збираються ані відокремлюватися, ані навіть (як правило) із неї виїжджати чи змінювати громадянство. Але це зовсім не свідчить про реальну повагу чи бодай толерантність однієї групи до іншої та готовність реалізовувати в Україні багатомовність/багатокультурність ліберально-демократичного зразка. [c. 204]

З іншого ж боку, ніби прагнучи звільнити “поґвалтованих аборигенів”, Микола Рябчук стає на позиції націоналістичні, у першу чергу по відношенню до “креолів”, а не до “колонізаторів”. Питання, чи позицію націоналістичну можна охарактеризувати у категоріях етнічного, чи політичного націоналізму, залишається дискусійним, адже, ніби стаючи на позицію “політичного”, Автор ставить у центр “етно-мовно-культурне ядро”:

Українська нація, безумовно, формується — саме як нація всіх громадян України, котрі мають рівні політичні права, але мають також належну політичну лояльність. Тобто — котрі визнають і шанують українське етно-мовно-культурне ядро політичної нації; визнають, що на окресленій території саме українці, а не креоли-колонізатори реалізують своє право на самовизначення; саме українці — а не табачники з чечетовими — історично боролися й масово гинули за це право, і що саме українці готові й надалі відстоювати це право всіма доступними засобами. [c. 232]

Попри ліберальний бік есеїстики, у ній не зроблено жодної спроби прийти до консенсусу чи порозуміння з “іншою стороною”. Вражає те, що сам Автор також вказує на це: “[…] конфронтуючи з “креольськими” шовіністами, українофони не роблять належних спроб порозумітися із “креольськими” лібералами” [c. 215]. Дійсно, “креоли” у текстах збірки завжди упереджені, завжди намагаються відгородитися від “аборигенів” і не хочуть порозуміння. Вони жодним чином не є тими, з ким існує хоча б примарна можливість діалогу.

Протилежні думки постійно зустрічаються в есеях “Постколоніального синдрому”. “Ліберальна” й “права” сторони ніяк не можуть дати між собою ради. В одній статті ми читаємо:

[…] симптоматично, що радикали з обох боків готові не так відокремити свій реґіон, як радше відсепарувати чужий. Одним видається, що без Криму й Донбасу їм би легше вдалося реалізувати проект української України, другим — що проект російської (“східнослов’янської”) України їм легше би вдався без капосних галичан. [c. 204]

Логічним є висновок, що Автор засуджує обидві радикальні сторони, стаючи на бік консенсусу (ліберальна позиція), але в іншому місці збірки — протилежна думка:

Дай нам Бог дати раду в тих кордонах, що є, без Кубані та Берестейщини, а як на мене, то добре було б ще без Донбасу та Криму. [c. 171]

В іншому місці, критикуючи російських та українських літературних критиків за неувагу до україномовної літератури, їхнє незнання сучасних літературних реалій, він радить їм побільше читати:

Дискутувати про “без’язикість” української літератури можна скільки-завгодно. Але за однієї умови: не цитуючи конкретних текстів. А ще краще — не читаючи їх взагалі. Я ж пропоную замість дискусії відкрити кілька хороших книжок. [c. 120]

Одночасно з тим сам Автор не вважає за потрібне дослухатися своєї ж поради:

Зізнаюсь, я вісім років не читав московських критиків (крім тих, котрі перебрались на Захід і пишуть тепер здебільшого по-англійськи) — і не надто за цим жалкую. [c. 135]

Варто звернути увагу на період — “вісім років”. Першу цитату взято з есею 93-го року, другу — з есею 99-го. Виходить, що Микола Рябчук перестав цікавитися статтями “московських критиків” відтоді, як сам дав пораду побільше читати?

У статті “На захист “ясиру”…”, говорячи про книгу Євгена Гуцала “Ментальність орди”, й зазначаючи її об’єктивно слабкі сторони, Микола Рябчук все ж таки зраджує себе й послуговується термінологією Гуцала: “Ментальність “орди” і “ясиру” з’єдналась у феномені яничарства” [c. 198]. Натомість у іншій статті, “Двомовність”: a la Russe чи a l’Europeenne?”, він сам себе заперечує: “[…] безвідповідальні балачки про манкуртів, перевертнів та яничарів, яких належить будь-що ре-українізувати, повинні припинитися […]” [c. 211]

На сторінках збірки перед читачем розгортається постійна внутрішня боротьба “ліберального” з “правим”, боротьба двох шляхів і двох можливостей, що, співіснуючи в текстах, активно одне одного заперечують, конфліктують, але періодично несвідомо виринають у своєму справжньому єстві. “Хворобливою розщепленістю” називає Автор відмінність між совєтською й українською історичною та символічною парадигмами. Але  поділ на совєтську й українську є також поділом на ґвалтівника й поґвалтованого. Більш того, “розщепленість” аж ніяк не сприймається у текстах збірки як остаточний поділ, вона є тимчасовим етапом роздвоєння цілого, яке потрібно зібрати докупи шляхом “певної психотерапії”. Відтак, поґвалтований і ґвалтівник є лише двома частинами одного цілого, результатом “розщеплення”.

Типово неприязне ставлення зрусифікованих українців до українців незрусифікованих, “щирих”, або, як їх іще роздратовано називають, “бандер”, є по-своєму теж характерним виявом суспільного неврозу. З психоалалітичного погляду, самі дероґативи тут є вельми промовисті: слово “щирий” означає неґативну оцінку людини, яка […] опирається ґвалтові, тоді як усі з ним змирилися і вволіють вважати цей стан нормальним. [с. 200]

Хоча у цьому пасажі саме “креоли” є тими, хто піддався насильству, логіка збірки запевняє читача у тому, що вони є тими, хто в цьому насильстві вправляється. Постколоніальний дискурс є дискурсом відтворення панування імперії над колонією, “креолів” (які, “скинувши шкіру”, успадковують імперський дискурс) над “аборигенами”, ґвалтівника над поґвалтованим. Тож, “креоли” є водночас і тими, й іншими. Вони є тими, хто, піддавшись ґвалтові, сам став ґвалтівником.

Що ж до “аборигенів”, які не бажають “змінювати шкіру”, то для них відкриваються дві можливості, і саме між цими двома можливостями ми знаходимо Автора, який постійно сам себе заперечує, не роблячи остаточного вибору на користь жодного з них. Очевидною є асоціація Автора з цими “аборигенами”, але, бажаючи уникнути насильства, він весь час шукає виходу зі своєї ж “чорно-чорної” ситуації. І, власне, боротьба “ліберального” з “правим” у різних текстах і є тією боротьбою між двома шляхами опору, двома можливостями — між шляхом ліберальним, що передбачає пошук компромісу, толерантність (до ґвалтівника, який продовжує чинити насильство!), спокій і терпіння, і між шляхом менш шанованим у сучасному світі, а саме бажанням перетворитися на подобу свого супротивника. Обидва шляхи не є достатньо прийнятними й психологічно комфортними, тому остаточного вибору не зроблено.

Треба сказати, що було б складно подивитися на книгу під цим кутом без достатньої відвертості Автора, адже, чим щиріший Автор, тим краще його “видно” за текстом. Блискуча есеїстика Миколи Рябчука занурює читача в метафоричну, насичену, пропущену крізь свідомість і нанизану на нервові клітини мову, яка захоплює і змушує читати далі. Подумки полемізувати, робити зауваження, заперечувати, але, все ж таки, продовжувати читати. Двоїсте (що аж надто корелює з усім написаним вище) відчуття по прочитанню збірки не залишає у спокої — з багатьма речами погоджуєшся, інші викликають ледь не відразу. Загальний тон здається невиправдано агресивним, але саме в ньому розкривається талант Автора-есеїста. Можливо, таке (“розщеплене”?) враження саме є доказом слушності запропонованого погляду на сучасний стан суспільства і на нас самих.

Зрештою, абстрагувавшись від вибору — заслуговує книга на нещадну критику, чи на розкішний панегірик — треба визнати доцільність та велику перспективу використаного методу, й, услід за Миколою Рябчуком, закликати до “подальших постколоніальних досліджень, зокрема і в суворіших “монографічних” формах”.

Костянтин Левін, блог Litteralis.com

* — Дякую директору видавництва “К.І.С.” Юрію Марченко за надіслану книгу і за пропозицію написати на неї відгук.

** — див., наприклад: Velychenko S. The Issue of Russian Colonialism in Ukrainian Thought // Ab Imperio. 2002. No. 1. P. 332–334; Олександр Мотиль. Підсумки імперії: занепад, розпад і відродження.  — К.: Критика, 2009.

*** — Переклади українською: Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. — К.: Критика, 2001; Едвард Саїд. Орієнталізм – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001.