Джордж Сорос. Лекції в Центрально-Європейському Університеті. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. – 136 с. Переклад з англійської: Андрій Павлишин
Книга являє собою цикл з п’яти лекцій, які відомий фінансист та меценат прочитав у Центрально-Європейському Університеті у жовтні 2009 року. Робота фондів Джорджа Сороса справила помітний вплив на розвиток демократії в усьому Східноєвропейському регіоні, і збірка є важливим джерелом для розуміння його поглядів на світ. Як стверджує Автор, ці лекції є підсумком його багаторічної інтелектуальної роботи, як філософських пошуків, так і практичного досвіду успішного фінансиста.
Джордж Сорос пропонує власну філософську концепцію, за якою уявлення учасників процесу про світ завжди є неповними, а відтак мають здатність хибувати. Водночас люди діють у відповідності до хибних поглядів, тим самим змінюючи світ, намагаючись привести його до стану рівноваги зі своїми хибними уявленнями. Сорос назвав це теорією рефлективності. Чим більш віддалені уявлення дійових осіб від реальності, тим більш несхожими на первісний задум будуть результати їхніх зусиль.
Він розмірковує над тим, що гуманітарні науки є не стільки способом пізнання світу, скільки інструментом впливу на нього, виводячи дві їхні функції – когнітивну (пізнавальну) й маніпулятивну: «Відкритий Вернером Гейзенберґом принцип невизначеності у фізиці не змінив поведінки квантових частинок ані на йоту, натомість соціальні теорії – будь то марксизм, ринковий фундаменталізм чи теорія рефлективності, – здатні вплинути на предмет вивчення, про який у них ідеться» [с. 31].
Нарешті, він підводить до того, що відверте нехтування когнітивною функцією і захоплення маніпулятивною призводить до успіхів маніпулятора у короткостроковій перспективі і його повним крахом у перспективі довгостроковій.
Теорію підкріплює емпіричними спостереженнями за економічними кризами 1980-х – 2000-х років, критикуючи надмірну довіру до ринкового фундаменталізму й нехтуванням ролі зовнішнього регулятора. Швидке й ніким не контрольоване збагачення банків та кредитних фондів за рахунок очікувань, які не відповідають реальності, призводять до того, що кредитні «бульбашки» рано чи пізно луснуть. Друга лекція збірки, присвячена фінансовим ринкам, завершується практичними порадами щодо їх регулювання, яке має наблизити ситуацію до реальності: стримування ринків у випадку їх надто швидкого зростання, контролювання пропозицій кредиту, увага до системних ризиків тощо [c. 48-52].
Сорос критикує надмірне захоплення неоліберальною економічною теорією і фактично протиставляє їй свою теорію рефлективності:
«Гіпотеза ефективного ринку стверджує, що ринки прагнуть до рівноваги, що відхилення відбуваються випадковим чином, і їх можна зарахувати до сторонніх потрясінь. Якщо ця теорія вірна, то моя – помилкова, і навпаки» [с. 35], «<…> за невидимою рукою ринку стоїть видима рука політики, котра встановлює правила та умови, в яких діє ринковий механізм» [с. 108].
Сам Автор називає об’єкт критики ринковим фундаменталізмом, наголошуючи, що критикує не зменшення ролі держави в економічному житті, а сприйняття цього процесу як єдино правильного і завжди ефективного, а також вихід цієї економічної теорії за межі суто економіки й вторгнення на територію політики й суспільних норм поведінки. У цих ділянках він (ринковий фундаменталізм) є шкідливим, адже «перетворює задоволення своєкорисливих інтересів на громадянську чесноту, подібну до пошуку істини» [с. 94].
Розмірковуючи над проблемами відкритого суспільства Сорос звертається до агентської проблеми, актуальної для всіх демократій – переважання власних інтересів агентів над інтересами принципалів, яких агенти повинні представляти. Єдиною рекомендацією від Сороса тут є перевірка суспільством своїх агентів (народних обранців) на предмет використання ними маніпуляції: «Чи відмовляться виборці перебувати під впливом тих людей, котрі намагаються ними маніпулювати, цілковито зневажаючи істину, – це те випробовування, крізь яке мусить пройти кожне суспільство, яке хоче залишатися відкритим» [с. 101-102]. Втім, ефективність та й навіть реальність використання такої поради залишимо поза книжковим оглядом.
Дві найбільші історичні помилки з точки зору рефлективності на думку Сороса – Реформація і постмодернізм. Критика Реформації не нова – знак тотожності між природничими та гуманітарними науками породив впевненість у існуванні єдино вірних політичних теорій та призвів до спроб втілити в життя механістичну організацію суспільства. При цьому не заперечуються успіхи Реформації у царині природничих наук, «які є найбільшим досягненням людського інтелекту» [с. 69].
Що ж до постмодерністської теорії, Джордж Сорос звинувачує її в тому, що вона, заперечуючи когнітивну функцію суспільствознавства тим самим дала потужний інструмент функції маніпулятивній, породивши аморальний підхід до політики: «<…> тепер, коли ми виявили, що реальністю можна маніпулювати, навіщо надавати перевагу когнітивній функції? Чому б не взяти участі безпосередньо в маніпуляції? Чому б не прагнути влади, а не істини?» [с. 69-70] Відразу ж з’являється відповідь на ці запитання: згідно з теорією рефлективності, маніпулятор може досягнути своїх інтересів лише тоді, коли розбіжність між тим що він каже й реальністю буде зведена до мінімуму. Тобто, якщо маніпулятор намагатиметься говорити правду.
На прикладі Джорджа Буша-молодшого Сорос показує, як за допомогою успішної маніпуляції в політиці можна швидко отримати підтримку для розгортання війни й пізніше за це розплатитися: «Це вторгнення (в Ірак – К. Л.) було покликане утвердити американську перевагу у світі, але досягнутий результат був прямо протилежним. Америка швидко втрачала владу і вплив, а Джорджа Буша-молодшого багато хто вважає найгіршим з-поміж усіх президентів Сполучених Штатів» [с. 70].
Зрештою, лектор підсумовує критику суто філософським аргументом:
«<…> є певний момент, який годі оминути, і який треба виразно наголосити: існує жорстке ядро об’єктивної реальності, яким неможливо маніпулювати, скажімо, неминучість смерті. Постмодерністська хиба ігнорує саме це жорстоке ядро.» [с. 74]
Автор весь час звертається до «Відкритого суспільства» Карла Поппера, адже ця праця стала для нього початковою точкою в інтелектуальних пошуках, і саме до цієї книги він апелює та дискутує з нею. Інструментальна вартість демократії для суспільства, на думку Сороса, лише тоді є беззаперечною, коли пошук істини переважає над бажанням маніпулювати, а готовність протистояти суворій реальності є вищою за безтурботне життя у навіяних ілюзіях. Проте, сам лектор зізнається, що навіть з Америкою (нагадаю, лекції було прочитано 2009-го року), провідником вільного суспільства у світі, у цьому сенсі «не все гаразд».
Остання, п’ята лекція присвячена прогнозам Джорджа Сороса на майбутнє. Вони є логічним розвитком попередньо викладених думок. Необхідність збільшення регуляторних функцій в економіці наштовхується на проблему відсутності регулятора для глобального ринку, оскільки всі існуючі на сьогоднішній день регулятори є національними. Відтак, для продовження функціонування всесвітнього ринку, який був зруйнований кризою 2008-го року (й не підлягає, на думку Сороса, остаточному відтворенню, а тому приречений, якщо не зміняться умови його функціонування) необхідно створювати принципово нову систему контролю. Вона не повинна мати єдиного центру в Сполучених Штатах, оскільки жодна країна самотужки вже не здатна гарантувати стабільність світового ринку. Тому має постати регулятор, який спиратиметься і на США, і на Європейські країни, і на Китай (зростаючій ролі Китаю приділено основну увагу), не забуваючи при цьому враховувати інтереси менш впливових держав.
У цьому думки Джорджа Сороса суголосні з тим, про що пише польсько-американський соціолог Зиґмунт Бауман. Досліджуючи питання глобалізації, Бауман наголошував на кричущій невідповідності політики й можливості її здійснювати, неспроможності національних урядів виконувати свої функції. В глобальному світі локальні труднощі національних держав дуже часто мають коріння в глобальній економіці, політиці, екології тощо. Тому національним урядам годі з ними ефективно впоратись самотужки. На думку соціолога, глобалізований світ має отримати глобальний представницький орган для ефективного вирішення питань, з якими більше не можуть самотужки впоратися національні уряди.
Насамкінець, хочеться окремо підкреслити одну тезу Сороса, яка, попри позірну простоту й очевидність, є потужним аргументом на користь збереження вільної думки та вільного слова за будь-яких обставин. Вона обертається навколо властивості людей помилятися й виводиться з його теорії рефлективності. Немає єдино правильної теорії, єдино вірного вчення. Кожне суспільство постійно змінюється, невпинно знаходиться в русі, і в цьому процесі часто помиляється. При цьому воно весь час мусить осмислювати цей рух і себе в ньому. Якщо суспільство цього не робитиме, воно не матиме можливості критично осмислити те, що з ним відбувається. Відтак, не зможе виправити власних помилок.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments