Європейський Союз: дезінтеграція чи відродження? Джордж Сорос у бесідах із Грегором Шміцем. Пер. з англ. Н. Комарової. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. — 240 с.
Чотири інтерв’ю польсько-американського фінансиста й мецената німецькому виданню. Усі чотири — протягом 2013-го року. Лише одне з них — після початку Євромайдану в Україні. Інтерес до збірки може бути яким завгодно, залежить від того, хто читає. У нашому випадку це погляд углиб Європи поза контекстом власних трагічних подій дворічної давнини.
Джордж Сорос заробив статки в Америці, граючи на фондових ринках усього світу, і він має сентименти до Європи. Німеччина — ключовий гравець, фундамент Європейського Союзу. Яка ще розмова може бути настільки ж наближеною до актуальних проблем ЄС станом на другу половину 2013-го року, наскільки віддаленою від початку революції в Україні? Ми маємо можливість почитати, у якому стані та з якими проблемами жила об’єднана (без нас) Європа в момент, коли довелося обирати між допомогою Україні та збереженням партнерських відносин з Росією.
Проте, на початку є дещо й про мецената. Сорос розповідає про дитинство. Про досвід батька. Його, військовополоненого часів першої світової, відправили до Сибіру, де він організував втечу в’язнів. Революцію перечекав на просторах Росії. Коли німці увійшли в Будапешт 1944-му, батько вже був готовий. Замінив єврейські документи сім’ї на угорські, допоміг іншим людям зробити так само.
“Фактично 1944-й став досвідом, що сформував моє життя. Важливий і парадоксальний момент полягає в тому, що то був найщасливіший рік мого життя. Казати таке дивно, майже образливо, бо, звісно, для більшості людей це були жахливі, трагічні часи. Але мені було чотирнадцять років. У мене був батько, якого я обожнював, який керував ситуацією, який знав що робити, і який допомагав іншим. Ми були в смертельній небезпеці, але поводилися шляхетно.” [c. 44]
З історій того року Джордж Сорос робить висновки: якщо правила вбивчі, їх треба порушувати, іноді треба ризикувати щоб вижити, а також варто завжди тримати свою долю у власних руках. Не найгірші життєві настанови для успішної кар’єри фінансиста. Детальніше про кар’єру — у третьому з чотирьох інтерв’ю, вміщених у збірку.
Але повернімося до основної, наскрізної теми книги. Грегор Петер Шмітц пише у передмові:
“Ця книжка — про Німеччину та її кризу, зокрема, кризу всередині її політичного керівництва. Але це також книжка про Європу та слабкість її інституцій і її майбутнє. В Європейському Союзі, в основу якого покладено засадничу ідею поступового руху держав-націй до федерації держав, ці два полюси — німецька криза та європейська недуга — нероздільні.” [c. 25]
Що ж ховається за цими красивими, але, допоки без подробиць, то не надто конкретними словами?
Сорос стверджує, що корінь проблем — у пунктах Маастрихтської угоди (договір про створення ЄС), які стосувалися євро, яке де-факто було франко-німецьким проектом. Те, ваду чого не помітили відразу, стало великою проблемою згодом.
По-перше, згідно цієї угоди, окремі країни-члени передали своє право друкувати гроші Європейському центральному банку (ЄЦБ), їхні державні облігації стали визначатися у валюті, яку вони не контролюють. Тобто, вони контролювали її як група, але не індивідуально. Відтак, окремі країни зі слабкою економікою не в змозі надрукувати гроші аби ціною тимчасового посилення інфляції стимулювати економіку та розрахуватися з зовнішніми боргами. Тому борги, які вони накопичили у євро, фактично стають для них наче боргами в іноземній валюті.
“Тоді здавалося, що ця проблема не має практичного значення, бо правила встановлювали фінансові органи, й ці правила оголошували державні облігації безризиковими. Європейський центральний банк акцептував державний борг усіх країн-членів у своєму дисконтному вікні на рівних умовах, а європейські органи банківського нагляду не вимагали від комерційних банків резервування їхніх власних капіталів на випадок ризику, пов’язаного з триманням державних облігацій. І це створило для комерційних банків спокусу інвестувати в державні облігації і скуповувати їх у слабших країн, які сплачували вищі відсоткові ставки, заради вищого прибутку, бо потім вони могли запропонувати ці облігації ЄЦБ і позичити під них 100 відсотків” [c. 53]
“Нижчі ставки у слабших країнах дозволили їм пережити бум у сфері нерухомості, інвестицій і споживання, який зробив їх іще слабкішими, коли булька луснула. В той самий час витрати на воз’єднання спонукали уряд Шрьодера вдатися до реформування фінансової сфери та ринку праці, що зробило Німеччину ще сильнішою, ніж до того. Коли фінансові ринки повернули різницю у відсоткових ставках, вони фактично перевели слабші країни у статус обтяжених великими боргами країн “третього світу”.” [c. 64]
Ця ситуація, на думку Джорджа Сороса, тягнеться з 2008-го, коли на початку глобальної фінансової кризи канцлер Меркель наполягла на тому, аби гарантії національним банкам надавалися кожною країною-членом ЄС окремо, без колективної відповідальності. В результаті Німеччина зробила мінімум для збереження існування євро, але жодних рішучих кроків для виходу з системної кризи загалом.
Сорос дає власний рецепт вирішення проблеми:
“<…> я бачу дві можливості, кожна з яких буде бажаною за теперішнього стану справ. Одна полягає в тому, що Німеччина має визнати свою панівну позицію та пов’язані з нею відповідальність і зобов’язання. В цьому разі Німеччина стає великодушною імперською державою в Європі, подібно до США після Другої світової війни. Другий варіант для Німеччини – залишити єврозону й тим самим дозволити країнам-боржникам — заволодіти євро. Оскільки борг накопичився в євро, то дуже важливо, хто залишається відповідальним за цю валюту.” [c. 58]
Чому не можна залишити все як є? Сорос наполягає на тому, що, окрім морального зобов’язання перед країнами членами спільноти, є ще й стратегічні політичні міркування. Довга стагнація може породити зростання ультраправих, антинімецьких рухів у Європі, що жодним чином не може бути вигідним для Німеччини. Нагадує в інтерв’ю її (Німеччини) власний досвід після перших двох світових воєн. Жорстка політика переможців після першої зародила зерна фашизму в Німеччині, натомість план Маршала після другої світової, який скасував більшість боргів і щедро кредитував її економіку, допоміг створити потужну демократичну державу.
Дана книга містить не лише інтерв’ю, але й дві статті в американській пресі (2014 і 2015 років), присвячені Україні. Якщо коротко, у них відомий фінансист закликає підтримати нашу країну рішуче, негайно, усіма можливими методами. Постачати зброю — першочергово.
Окреме місце посідає третя стаття “Помилковість, рефлективність і принцип людської непевності”. “Найясніший і найточніший з усіх наявних викладів філософської теорії, яка лягла в основу його кар’єри інвестора та філантропа.” Сорос розробляє теорію рефлективності все своє життя. Українською перекладено його курс лекцій, прочитаний у Центрально-Європейському університеті, який базується на цій теорії.
Людині властиво помилятися, не ідеально точно і адекватно оцінювати отриману інформацію. У свою чергу, неточне уявлення про світ, отримане з недосконалої інтерпретації інформації, формує думку та визначає дію. Ця дія, своєю чергою, впливає на події у світі. Що далі від реальності буде думка, то далі буде отриманий результат від запланованого. Тому реальність потрібно весь час переосмислювати, піддавати сумніву. Наслідки дій, породжених уявою, надто далекою від реальності, зазвичай призводять до непередбачуваних, а то й трагічних наслідків. Сорос елементарно пояснює свою теорію на прикладах фінансових ринків, які розуміє найкраще.
Наприкінці хочеться сказати, що крига є справжнім інтелектуальним задоволенням. Через масштаб та кількість обговорюваних питань. Через максимально вільну форму їх передачі. Через те, що не кожен фінансист виношує власну філософську концепцію протягом усього життя, і не кожен намагається впливати на політику цілого континенту.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments