Ми не є українофілами. Польська політична думка про Україну і українців. Антологія текстів. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2012. – 440 с.
Антологія являє собою збірку статей, фрагментів і цілих розділів книжок, присвячених Україні. Структурно вона розбита на чотири частини, за часом написання, і, водночас, темами, яких торкаються вміщені тут тексти. Це період до першої світової війни (1891-1911 рр.), міжвоєнний час (1926-1938 рр.), після другої світової (1952-1977 рр.) і час становлення робітничого руху в Польщі (1977-1985 рр.).
Найкраще про задум цієї книжки написав у передмові Сергій Гірік, який і переклав антологію:
“Пропонована українському читачеві книга не концентрується на конфліктах, бо ж не лише з них складалася історія відносин між поляками й українцями, але й не відмовляється від їх висвітлення. У ній представлено погляди тих польських політичних мислителів, котрі намагалися віднайти шляхи співпраці з українцями у спільних інтересах. За вміщеними в ній текстами можна простежити еволюцію поглядів на проблему польсько-українських відносин упродовж століття” [c. 7]
Серед авторів текстів – дипломати, публіцисти, політики, історики, також вміщено кілька документів НСПС “Солідарність”. Більшість прізвищ, на жаль, не є широко відомими в Україні (окрім Адама Міхніка), але безперечно відомим є журнал “Kultura”, тексти з якого заповнили третій розділ.
У широкій часовій перспективі, яку дозволяє собі й читачам це видання, добре простежується еволюція поглядів частини польських інтелектуалів на Українську державу (чи, точніше, на перспективи її становлення). Спершу йдуть заклики до поляків усвідомити окремішність і повноправність русинського населення Польщі, які завершуються закликами визнавати за русинами право називатися українцями. Далі йде аналіз економічного і політичного життя в Галичині й Волині і критика дій власної адміністрації щодо української етнічної більшості. Послідовно усвідомлюється безперечне право українців на власну державу. Нарешті, після кривавих подій 1939-45 років і подальших примусових масових переселень на етнічно змішаних землях, приходить усвідомлення того, що кордони краще залишити як є, і будувати рівноправні відносини. Це, звичайно, дуже спрощено. Зміст набагато ширший.
Як правило, усі ці роздуми йдуть у ширшому контексті міжнародних відносин і проблем Польщі, яка в ХХ столітті сама великою мірою була об’єктом, а не суб’єктом політики. Тому замирення з найближчими сусідами було потрібно не лише власне для припинення ворожнечі, але й для зміцнення перспектив країни на міжнародній арені.
“Для двох емігрантів, що погрожують одне одному кулаками десь на паризькому чи манчестерзькому бруці, питання про те, чи його рідне передмістя називатиметься “Lewandówka” чи “Левандівка”, можливо, є найважливішим. Але в центрах, у яких вирішують долю людства, такі позиції не знайдуть підтримки. Лише сліпий може тішити себе ілюзією, що у Вашингтоні чи Лондоні завдадуть собі праці зрозуміти аргументи народів, акції яких на політичній біржі майже не котуються, або котуються занадто низько, щоб піклуватися про національні інтереси одного повіту чи села. Українці скаржаться на підтримку американцями Керенського. Проте Керенський має концепцію – із нашої точки зору вона є поганою, шкідливою, ворожою нам – але він її має, до того ж концепцію такого масштабу, до якого американці призвичаїлися. Українці протиставляють цій концепції власну незалежність, а разом з нею низку прикордонних суперечок. Такі ж тягарі волочаться прив’язаними до ніг жорнами за кожною еміграцією із Центрально-Східної Європи. Україна не хоче федеративного союзу з Росією, бо боїться його – і це правильно. Але великим концепціям слід протиставляти концепції принаймні наближеного до них масштабу, бо до зворушливих скарг двох розсварених громадян із Левандівки ніхто не дослухатиметься.” [c. 284]
Видання належить до тих, які є апріорі важливими, адже дає можливість подивитися на надзвичайно складні у ХХ сторіччі відносини очима поляків. Подивитися в контексті невпинного пошуку компромісу, взаємної вигоди, мирного співіснування, осмислення й долання складного минулого, яке, до того ж, невпинно повнилося новими й новими трагедіями. Зауважте, що тексти писалися переважно для польського ж читача, тобто це фактично “інсайд”.
Звичайно, читач український дасть собі раду зрозуміти, що антологія не містить усього спектру польської політичної думки. Напевно, немало було й публікацій з різним градусом неприхильності до України й українців. Зрештою, для того були більш ніж об’єктивні причини: війна на двох фронтах у першу світову, боротьба часів Визвольних Змагань, терористичні акції міжвоєнного періоду, акції проти цивільного населення під час другої світової.
Втім, ідея антології якраз показати, що незважаючи ні на що, у Польщі протягом усього століття були інтелектуали, які закликали до компромісу й примирення. Збірка ніби закликає до того, щоб цю традицію продовжувати й розвивати. А найкращий ідейний ґрунт для цього – у статті Влодзімєжа Бончковського, написаної 1935 року, за назвою якої названо усю антологію:
“Знаємо, що зможемо збудувати велику Польщу лише ціною великих зусиль у внутрішній і зовнішній політиці. Знаємо, що наша сила полягає не у зменшенні українських (а також білоруських чи литовських) сил, а в наголошенні на спільній меті, у спільних прагненнях до всесвітнього значення балтійсько-чорноморського міжмор’я, замкненого в наших національних кордонах. Українців (так само, як і білорусів із литовцями) вважаємо своїми союзниками, а їхній поміркований здоровий розвиток, свідомий власної мети й прагнень, визначаємо як такий, що підсилює наші власні сили. І саме тому проголошуємо: “Україна має бути вільною!”.
Саме тому питання про нашу щирість чи нещирість, про наші почуття до українців і України є суто академічними і наївними. Ми “любимо” Україну, кажучи словами Євгена Чикаленка, “до глибини нашої кишені”. І ніхто нам не закине брак щирості в цьому.” [c. 148]
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments