Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Пер. з англ. Олени Замойської. — Х.: Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2016. — 160 с.
Як писати відгук на текст людини, яка пережила кілька років ув’язнення у концтаборах, яка втратила там дружину й батьків, і яка після цього намагається допомагати людям? Тим більше, коли ця людина — всесвітньо відомий Віктор Франкл. І текст — його найвідоміша праця.
Що тут можна написати? Точніше, що саме дозволено? Можна було б перкинутися на постмодерніста й розбирати слова поза контекстом, але пізно. Автора названо, контекст відомий. Відтак, що далі? Написати кілька абзаців пошани, й по тому? А що як текст насправді переповнений протиріччями, наче довжелезна, кепсько підготовлена емоційна промова. Вказати на це буде злочином проти людяності, пам’ятаючи про особистість автора? У цих запитаннях не заховано скепсису. Це, радше, приглядання до авторитету. Авторитету автора, авторитету теми, авторитету відомого тексту, який, здавалося б, не потребує коментування. Наче перед тобою скеля. Вистачить аргументів — здолаєш і підеш далі, ні — впадеш униз.
Власне, не було б жодних питань і навіть потреби говорити про книгу, якби вона обмежилася лише частиною, написаною 1945-го року. Страшний і надважкий досвід перебування у концентраційних таборах, який послідовно розвивається перед читачем на ста сторінках, не потребує коментування. Тим паче критики. Чи можлива взагалі критика досвіду? “Ви все неправильно зрозуміли, ви інше мали відчути”. Або “ви побачили маячню, насправді усе відбувалося інакше”. Чужий унікальний досвід важко критикувати. Хіба що коли автор відверто вдається до художньої літератури замість спробувати описати реальні події. Втім, і у такому випадку — хіба що знизати плечима.
У тексті Віктора Франкла немає “літератури”. Немає там також ідеалізованих персонажів чи ситуацій. Такі, в яких помітно надмір емоцій — є, а ідеалізованих — немає. Власне, означені вище питання виникають тільки після ознайомлення з другою частиною книги, де розкриваються основні положення логотерапії, вчення Віктора Франкла, яке він прирівнює до окремого психотерапевтичного методу. Саме після цього розділу (відсутнього у першому, повоєнному виданні книги) увесь попередній текст починається сприйматися як передмова, базис, авторитет, на який має спиратися описана теорія. А шкода.
На самому початку книги є важливий фрагмент. З тих, про які забуваєш наприкінці, про які нагадує лише звичка креслити у книзі олівцем і потім передивлятися помітки:
“Зазвичай виживали лише ті особи, котрі після довгих років перекидань із табору до табору втратили рештки сумління в боротьбі за існування; вони були ладні вдатися до будь-яких засобів, чесних і нечесних, навіть до грубої сили, крадіжки і зради друзів, щоб урятувати себе. Ми, що вижили, завдяки збігу маленьких випадковостей або дива, — як би це хтось не назвав — знаємо: найкращі з нас не повернулися. [с. 22]
Наступні вісімдесят сторінок (власне, усі спогади Франкла) якщо не спростовують наведений уривок, то принаймні намагаються витерти його з пам’яті. Адже одна з думок книги полягає у тому, що кожен сам обирає як зустріти й пережити власні страждання. Ті страждання, яких немає можливості уникнути. І які все ж таки можна пережити.
“Коли людина виявляє, що їй призначено страждати, вона має сприйняти ці страждання як своє завдання, єдине та неповторне. Вона повинна усвідомити, що навіть у стражданні вона унікальна і єдина у Всесвіті. Ніхто не зможе звільнити її від страждань або взяти їх на себе. Людина сама обирає, як нести свій тягар.” [с. 92]
Інша (головна, на що вказує також і назва праці) думка — пережити страждання можна лише з розумінням “навіщо”. Знайдений сенс життя — рятівна соломинка, без якої людина перестає боротися за те, аби дожити до наступного ранку. Віктор Франкл наводить багато спогадів про те, як швидко люди згасали, втрачаючи відповідь на питання навіщо жити далі.
Автор постійно пов’язує сенс і готовність страждати з високою моральністю. Сенс для нього — обов’язково щось, умовно кажучи, позитивне. І приклади з практики логотерапії теж пов’язані з позитивним сенсом. Знайти улюблену справу, дочекатися якоїсь визначної події, жити заради тих, кого любиш.
Але як бути з, умовно кажучи, “негативним” сенсом, якого Франкл не згадує? Хіба не буває людей, що живуть заради помсти? Або заради тріумфу власної політичної ідеології. Або своєї держави. Хіба глибока (рятівна) релігійність не може мати іншого контексту окрім безмежного душпастирського милосердя? Мати такий сенс життя, заради якого можна жити й вмерти — чи не ідеально це підходить для опису релігійного фанатизму? Зрештою, чи може бути сенс життя у доведенні вищості однієї нації чи раси над іншою? Ті, хто збудував концентраційні табори, чи мали вони такий сенс життя, заради якого можна було жити й помирати?
“Зазвичай виживали лише ті особи, котрі після довгих років перекидань із табору до табору втратили рештки сумління в боротьбі за існування”
Віктор Франкл, розповідаючи про лого-, ніби бореться з класичною психотерапією. Його школа — новий напрямок, який, виявляється, загрожено психотерапевтами:
“Логотерапевти можуть навіть відповідати деяким навчальним та ліцензійним вимогам, що їх висувають інші школи психотерапії. Іншими словами, можна вити з вовками, якщо потрібно, але навіть при цьому, наполягаю, потрібно бути овечкою у вовчій шкурі.” [с. 159]
Схоже на те, що звичайні психотерапевти — вовки, які намагаються заперечити його теорію. Від них треба ховатися, інакше вони зведуть її на ніщо:
“Деякі автори наполягають, що сенс існування й життєві цінності є “лише захисними механізмами, комплексом реакцій та сублімацій”. Щодо мене, то я не хотів би жити заради моїх “захисних механізмів” і не готовий померти заради “комплексу реакцій”. Однак людина здатна жити і навіть померти заради власних ідеалів та цінностей!” [с. 110]
Авжеж, неможливо начинити себе вибухівкою в ім’я бога чи вбивати невинних людей в ім’я своєї раси, коли ти, може й не вповні віриш, та все ж трішки здогадуєшся про те, що твоя відданість власному богу чи расі — ”захисний механізм, комплекс реакцій та сублімацій”. Психотерапія дещо обесцінює, так. І автор не може з цим примиритися:
“Пошук сенсу існування — це рушійна сила життя людини, але аж ніяк не “вторинна раціоналізація” інстинктивних потягів.” [с. 109]
Насправді, Франкл час від часу обмовляється, що логотерапія — все ж не зовсім метод лікування. І що з проблемою краще звертатися до психотерапевта, а вже потім, якщо виникне потреба — шукати сенс життя. І тоді не ясно, звідки ця ворожість до, власне, лікувального методу, ефективність якого він не заперечує. Можливо, метою було лише довести значимість власної школи.
Зрештою, крізь текст проглядається особистість порядної людини, що пережила страшну трагедію. Яка вижила, лише знайшовши сенс життя, і яка бачила смерть людей, що його губили. І яка, зрештою, абсолютизувала свій досвід. Перенесла його на всіх.
Ніби не винайдення нових сенсів життя запустило механізм двох світових воєн у ХХ столітті. Ніби всі люди — потенційні жертви майбутніх таборів смерті, а будівничих ці табори — не матимуть.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments