Юрій Шевчук. Мовна шизофренія. — Брустури: Дискурс, 2015. — 60 с.
Купуючи книгу з такою неакадемічною, провокативною назвою та обкладинкою, питаю себе — навіщо?
А потім швидко пригадую, що, попри невщухаючі баталії з приводу мови, які точаться насамперед у середовищі людей, які все ж таки хоча б щось та читають, книжок з дослідження мовного питання в Україні видано мало. Усі вони, придбані, займуть у вас не поличку, не півполички, ні. Вони мають шанс взагалі загубитися, тож ставте їх (усі три чи чотири) кудись у певне місце, бо не знайдете потім.
Тож, особливого вибору (читати чи ні) не було, переходимо до книги. Точніше, брошури у шістдесят сторінок величезним шрифтом. Фактично — одна велика стаття. Як і більшість матеріалів на цю тему, не так схиляє до опису змісту, як спонукає до обговорення.
Автор розшифровує назву роботи вже у другому реченні передмови:
“Під мовною шизофренією, або лінґвошизофренією, маю на увазі послідовне змішування двох мов, української і російської, в одному місці і в один час. Найактивніше це явище насаджується в Україні через телебачення й радіо, Міжнародну мережу, а також у фільмах.” [c. 3]
Власне, йдеться про те, що в медіа просторі практично відсутній суцільно україномовний контент. Переглядаючи численні ток-шоу по телебаченню, глядач неодмінно стикається з тим, що російською та українською мовою говорять почергово протягом однієї хвилини. Відтак україномовний глядач мусить не просто знати російську для розуміння того, про що йдеться. Він увесь час, постійно чує обидві мови разом, відтак, не має можливості уникнути впливу російської.
Разом з тим, у медіях продовжується дискримінаційна практика щодо української мови, успадкована від радянського союзу: понижувати символічний статус української мови, наділяючи їх носіїв ознаками безкультурності, провінційності, неосвіченості:
“Їхнє поєднання має на меті марґіналізувати українську, тримає її в деінтелектуалізованому, ізольованому від модерности “садку вишневому коло хати”. Кількісно (за триванням) і якісно (за естетичною привабливістю й змістом) домінантою в такому продукті завжди є російська мова, а з нею обов’язково — російські смисли, вартості, ідеологія й світогляд.” [c. 16]
Усе це разом лектор Колумбійського університету описує як “приховане насильство над мільйонами, як безальтернативну ситуацію й навіть далекоглядну політику державного будівництва, як “вільний вибір” там, де вибору насправді немає.” [c. 15]
З одного боку, Шевчук вказує на велику кількість професійних російськомовних ведучих з Росії на нашому телебаченні, з іншого — на, часто-густо, “декоративність” україномовних ведучих. На низькі вимоги до їх основного професійного інструменту — мови:
“Словник українського диктора лінгвошизовренічних програм обмежений, пересипаний русизмами, його синтаксис російський. Маємо повну відсутність української ідіоматики, прислів’їв, приказок, алюзій на літературу, історію, мистецтво України. Як результат споживач такого продукту дістає враження неповноцінності не так мовця, як мови. У сумі такий розподіл ролей у програмі пропонує глядачеві вибір, який русифікатор зробив уже за нього, звичайно ж, що на користь російської мови та культури.” [c. 19]
Далі автор вказує на те, що результатом таких медіа практик є деградація української мови на всіх рівнях: лексичному, фонетичному. Позбавлений можливості чути чисту українську, повсякчас не перемішану російською, мовець мимоволі запозичує російську лексику (або російську, або інших мов — знову ж через російську) й змінює власну вимову на користь наближеної до російської. Також іде витіснення української зі стратегічних царин спілкування, до яких належить зокрема державна влада (велика кількість високопосадовців нині, включно з тими, що знаходяться на стратегічних посадах, які не вважають за потрібне взагалі користуватися українською офіційно).
Усе це, своєї чергою, веде до споглядання світу крізь призму російської культури та збідніння культури власної. Валерій Шевчук вказує на те, що у світі немає подібної практики і різні мови в межах однієї країни (Канада, Бельгія) мають власні години чи канали мовлення, повсякчас не перемішуючись.
Такою є позиція автора. Важливо зазначити, що брошура є радше послідовно викладеною думкою, аніж власне дослідженям. Вона не містить кількісного аналізу ефіру телебачення чи радіо, інших соціологічних маркерів, які б підтверджували наведені висновки.
Тепер, що хочеться сказати поза оглядом книжки, як відгук. Зупинятися на тому, з чим погоджуєшся, нецікаво, тому відразу до критики:
По-перше, запозичення з російської. Здатність мови поглинати, запозичувати, долучати до своєї лексики слова іншої мови найперше свідчать про її, мови, живучість. Мертва мова не трансформується, не адаптується, не приймає виклики часу й середовища. Українська, натомість, пручається русифікації безліччю русизмів і різними формами суржику. Так, нині запозичення йдуть майже виключно з російської, так, їх надзвичайно багато, так, цих запозичень набагато більше ніж власного словотворення. Але так буде не завжди. І якщо поточна ситуація допомагає мові вижити, то нехай.
По-друге, постійне змішування мов у медіа ефірі. Окрім впливу на українську, ця практика (хоч і меншою мірою, та все ж) впливає також і на російськомовну аудиторію. Її мова також наповнюється українізмами. Звичайно, книга не про російську мову з її проблемами чи здобутками. Але постійна символічна присутність української поряд із російською, неможливість виокремити одну з них, іде першій на користь у російськомовному середовищі (звичайно, якщо статус української в процесі не принижується, навмисно, чи за ганебною радянською звичкою).
По-третє, сам термін “мовна шизофренія”, — прекрасний з точки зору піару власної ідеї та книжки, але абсолютно невдалий по відношенню до мови як такої. Будь-якої мови. Адже у мови не буває “нормального” стану, немає взірцевих прикладів та ідеальних ситуацій. Відтак, не може бути в неї “ненормального” стану (“шизофренії”). Кожна мова зі своєю історією — унікальні. Особливо коли вона має кілька десятків мільйонів носіїв.
Наостанок повторюся, що книга аргументовано висловлює певну позицію, і цим закликає до дискусії. Це дуже добре. Пишіть, будь-ласка, книжки з аргументацією, які закликають до дискусії. Інакше усі аргументи до цієї дискусії нам знову пропишуть політтехнологи.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments