В фільмі Brexit блискуче зображено те, довкола чого завжди крутиться політика, і все, що окреслюється як політичне, а саме — бажання абсолютної влади. В фільмі це бажання, всеосяжне і невситиме, цілком сконцентроване в образі головного персонажа — політтехнолога Домініка Каммінгса.
Всі його дії і думки підпорядковано єдиному прагненню — довести власну зверхність, цілковито знищивши суперників. А що це прагнення всеохопне і його просто неможливо втілити в життя, то він реалізує його виключно непрямими, обхідними шляхами. Але щоразу, до найдрібніших деталей — йдеться про владу, і більше ні про що.
А необмежена влада — це тотальний контроль.
Домінік погоджується взяти участь у передвиборчій кампанії тільки на умовах повної автономії в прийнятті рішень, абсолютної свободи дій і повного підпорядкування команди і депутатів йому особисто. Він зневажає підлеглих (ті, хто нижче), спотворюючи їхні імена. Не терпить навіть думки про якихось інших радників (ті, хто на рівних). Не хоче звітувати перед політиками (ті, хто вище). Кожна дрібниця виявляє характер. Зайшовши вперше до нового офісу штабу, Домінік робить класичний жест самця — негайно ж мітить територію (обмальовує маркером стіну).
Але це все — непряма конкуренція, обхідні шляхи. Показний егалітаризм скромного одягу і пересування по місту велосипедом поєднується з постійними довгими мовчазними поглядами на будівлю Парламенту. Він ніколи не наважиться на відкриту конкуренцію з усіма цими людьми у Вестмінстерському абатстві, а тому хоче знищити їх усіх. Наче це не вони керують країною, ухвалюють рішення і несуть за це відповідальність, не їхні імена залишаться в пам’яті і підручниках історії. Вони нічого не розуміють, вони лише заважають, вони — ніщо. Всі депутати, які з’являються в стрічці — підкреслено тупі, гіпертрофовано безпорадні. І хоч Домінік не король, зате він сірий кардинал, який просто нівелює владу королів, поставивши себе вище за всіх. Політики, ідеології, народ, країна — все це підкоряється владній волі Домініка, який здатен здійснити вирішальний вплив, “зламати систему”.
Водночас цей сірий кардинал залишається також дитиною, яка вередує, домагаючись абсолютного контролю над батьками. Він не хоче боротьби, але його вмовляють, спокушаючи повною автономією дій (тобто, відразу поставивши в домінантну позицію), а коли політики втручаються (збираються похитнути цю домінантну позицію), він без вагань готовий зруйнувати всю кампанію, забравши з собою штаб. Адже політичні цілі Брекзиту для Домініка — ніщо, тотальний контроль — все.
Ідея виходу Британії з ЄС — лише привід, гачок, за який зачепився невроз Домініка. Він не має чіткого уявлення навіщо потрібен Брексит, він не переслідує вищої мети. “Світ змінюється, і їхня система не здатна нічого протиставити його викликам”. Тому він її знищить! Падаючого — штовхни. Навіть (зображений в фільмі як геніальний) слоган, використаний в компанії Брекзит, в обох його варіантах, — це просто проекція підсвідомості, його власних бажань, які не мають жодного стосунку до британських виборців та їхніх запитів. “Візьміть контроль”, “поверніть собі контроль” — це те, чого саме він прагне, що частково отримує, до чого прямує, і чого ніколи остаточно не досягне.
Конкуренція з протилежним штабом не є головною метою. Власне, і жодного політтехнологічного генія тут немає. Виборці, які за вихід з ЄС, – проголосують за вихід. Ті, які хочуть залишитися – проголосують за ЄС. Стороння компанія, яка знайшла три мільйони “загублених” голосів, могла запропонувати випробувати свої алгоритми табору конкурентів, і тоді Домінік би програв.
В результаті, цілком очікувано, перемога в референдумі дає лиш мимовільне задоволення. Штаб святкує, а Домінік залишає будівлю. Він підійде до мосту і довго вдивлятиметься у Вестмінстер, щойно підкорений, але так само — безмежно далекий.
Костянтин Левін, Litteralis.com