Інна Ренчка. Лексикон тоталітаризму. / Інна Ренчка ; передм. Л. Т. Масенко. — К. : ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2018. — 232 с.
Друга книга в серії досліджень мовних практик радянської епохи, яку видає видавництво КЛІО. “Лексикон тоталітаризму” — це прискіпливий аналіз словників української мови, насамперед СУМ в 11 томах 1970-1980 рр., як наймасштабнішого лексикографічного проекту в УРСР. Видання значиться як науково-популярне, але таким його назвати важко. За формою, стилем, кількістю посилань — перед нами монографія, можливо кандидатська робота.
Перший розділ, який можна назвати довгою передмовою, загалом присвячено впливу тоталітарної держави на мову, оскільки не тільки фізичний терор, а й лексика і мововжиток напряму використовувалися для змінення реальності, в якій жило суспільство. Розділ написано дещо дивно. Ледь не кожне речення авторка підкріплює посиланням на джерело, при тому що добра половина там — просто загальні слова про шкоду втручання тоталітарної системи в розвиток мови. Водночас розділ не є і систематичним оглядом праць мовознавців на цю тему. Часто згадується Орвелл, чий вплив на спосіб думання про тоталітарну мову годі заперечити, але чи варто згадувати “1984” через кому з працями лінгвістів? Словом, перші 60 сторінок справляють трішки сумбурне враження, цю тему набагато краще розкрито в “Мові радянського тоталітаризму” Лариси Масенко.
В другому розділі Інна Ренчка переходить, власне, до аналізу згаданого Словника Української Мови в 11 томах 1970-1980 років видання. Спочатку авторка коротко аналізує процес уніфікації словників за російським зразком (як засіб русифікації), а потім переходить до конкретних прикладів, розбивши їх на три групи: політично-ідеологічна лексика (комунізм, соціалізм, партія, капіталізм, реакціонер тощо), релігійна лексика (церква, містика, заповідь, святий, ангел і т.д.), мистецькі напрями й течії (авангардизм, модерн, сюрреалізм та інші). Інна розписує як значення слів, так і наведені в словнику приклади їх вжитку. Показує, які прийоми використовувалися для утвердження панівної ідеології під час укладання словників.
Третій розділ присвячено порівнянню значень і прикладів вжитку слів в СУМ-11 і словниках, які було видано в часи незалежності. Слова так само поділено на три групи: політика й ідеологія, релігія і церква, мистецькі течії. Як антитезу до русифікації словників йде огляд “Практичного словника синонімів української мови” С. Й. Караванського. Доволі часто під час аналізу процесу деідеологізації словникових статей Інна Ренчка звертається до Oxford Advanced Learner’s Dictionary, наче до еталонного мірила. Порівняння з авторитетними закордонними словниками не зайве в книзі на таку тему, але, можливо, варто було взяти декілька різних словників з різних країн. Інакше складається враження, ніби авторка пропонує звірити школярські спроби українських укладачів словників з вчительським оксфордським взірцем.
Загальне враження — книжка важка для читання, причому на всіх рівнях. Примітки не винесено повністю ані вниз під основний текст, ані в кінець книги, а оформлено в самому тексті у вигляді [89, c. 102, 104], багато курсиву, жирного шрифту, слів великими літерами. Не знаю, чи можна було зверстати матеріал якось інакше, можливо й ні. Але це просто чергова ремарка до “науково-популярності” видання. Структуровані узагальнення починаються аж у висновках, на трьох сторінках (с. 199—201) подаючи головну інформацію.
Тож, які саме прийоми використовувалися для ідеологізації словників в радянські часи:
— вживання перед словом прикметника, який накидав слову позитивну чи негативну характеристику (“об’єктивний”, “науковий”… проти “реакційний”, “буржуазний”…);
— використання просторово-часових маркерів (“в капіталістичних країнах”, “у буржуазному мистецтві”…);
— маркування слів релігійної тематики спеціальними позначками (“релігійне”, “застаріле”, “рідко”…)
— використання в дефініціях лексем “ніби”, “нібито”, “так званий”;
— вживання заперечного суфікса “анти” (“антинауковий”, “антирадянський”);
— введення в тлумачення експресивних слів, залучення прикладів з відтінками іронії і насмішки, що зумовило пейоративізацію конкретних слів;
— перетворення і використання окремих слів у якості оцінних маркерів для надання негативної характеристики (“опортуніст”, “формаліст”);
— сам порядок розташування значень в словниковій статті;
— максимальне, порівняно з рештою, збільшення обсягу статей, які мали стосунок до радянської ідеології (“комунізм”, “соціалізм”);
— в словах релігійної тематики заміна великої літери на маленьку (“бог”, “господь”);
— використання агітаційно-пропагандистських ілюстрацій.
Насамкінець, Інна Ренчка наводить статистику щодо деідеологізації словників незалежної України, з відсотками слів, що досі не позбулися помітного ідеологічного нашарування. На жаль, вона подає відсотки “від загальної кількості проаналізованих словникових статей”, а оскільки не вказано ні кількість проаналізованих статей, ні їхню частку в загальному обсязі, цими відсотками оперувати не можна.
Попри вказані зауваження до книжки, дуже хочеться, щоб серія продовжувалася. Спосіб мислення, говоріння і писання радянських часів досі частково присутній в нашому житті дотепер, тому дослідження практик конструювання і вживання офіційної та побутової мови — це не історична лінгвістика, а наше безпосереднє актуальне сьогодення.
Костянтин Левін, Litteralis.com