Радикалізація суспільства неминуче відображається в лексиці. Після революції та з початком війни у 2014-му році публічна мова українців доповнилася образом Великої французької революції, а саме – “вішання на ліхтарях”. Цей вислів зустрічався в українських медіях і раніше, але зазвичай в якості дії, якої робити не слід. Помітна зміна відбувається з початком війни. Порівняйте:
“Реальна проблема лише в тому, що країни, позбавлені таких «ілюзій», стрімко занепадають до такого стану, коли раптом чернь приходить грабувати палаци й вішати на ліхтарях їхніх власників. Я цього не хочу.” (Юрій Макаров, липень 2011). “Щоб у цій країні все змінити, не треба нікого вішати на ліхтарях. Досить просто навести лад та попросити до відповідальності тих виродків, що нажилися огидним шляхом” (Дмитро Різниченко, листопад 2012 р.).
“Цих сволот у суддівських мантіях потрібно вішати на ліхтарі, інакше наступного разу вони оголосять рішення суду щодо тебе.” (Андрій Денисенко, листопад 2015) “Українці вже готові вішати на ліхтарях тих, хто їх спочатку обкрадає, а потім робить ідіотами” (Дмитро Гнап, березень 2016). “Сашко (Білий) нашою простою мовою в обличчя прокурорам, ментам, суддям і міністрам завжди казав правду. Він їх ненавидів і обіцяв вішати на ліхтарях…“ (Ігор Мосійчук, вересень 2016 р.). “Вони не забувають повідомити колегам, які захищають адвокати суддів, що ці судді негідники і їх треба “вішати на ліхтарях”. (Олексій Шевчук, листопад 2016). Вираз потрапив навіть до назви статті: “Російські гастролери: не впускати, ігнорувати, обкладати податками чи «вішати на ліхтарях»?” (жовтень 2016).
Варто також сказати, що “ліхтарна” тема потрапляє до українського медіапростору також з Росії. “Якщо (російська) влада не може правити по-старому і страшиться, що її повісять на ліхтарях, вона повинна шукати якісь шляхи виходу.” (Андрєй Зубов, серпень 2016). “До мене підійшов чоловік, сказав, що він бандерівець з України. Що в Росії фашистський режим. Що скоро вони нас всіх будуть вішати на ліхтарях” (Сєргєй Марков, вересень 2016).
Про історію та символічне значення ліхтарів у боротьбі з урядом детально розповідає Вольфґанґ Шивельбуш у книзі “Розчаклована ніч. До історії штучного освітлення у ХІХ ст.”
Наприкінці XVIII століття, невдовзі перед революцією, спокій і порядок на вулицях Парижа охороняли 1500 поліцейських. Вночі це завдання виконували 3500 ліхтарів-реверберів відповідно до принципу: “Кожний ліхтар після опівночі – те саме, що один вартовий”. Витрати на утримання громадського освітлення були найважливішим пунктом і становили 15% загальних витрат на охорону громадського порядку. Сучасники згадували головні складові поліцейського апарату того часу: “Ліхтарі та ревербери, різні підрозділи караульної служби… та носії смолоскипів.”
Ревербер – ліхтар-рефлектор – з’явився в Парижі 1763 року. Замість свічки в ньому використовувалася олійна лампа з кількома ґнотами. Отримуване світло додатково підсилювалося завдяки двом рефлекторам, які півколом огибали зверху полум’я, спрямовуючи світло вниз на вулицю.
Від самого початку своєї появи на вулицях Парижа, ліхтарі провокували агресивну реакцію “пияків та розпусників”. Ліхтарі збивали задля розваги палицями, а після того як ревербери підняли на недосяжну для палиць висоту, почали підрізати мотузки, на які підвішувався ліхтар.
У руйнуванні ліхтарів було глибоке психологічне значення. Головний мотив тут – загасити світло. До почуття всемогутності, що переживається в акті загашення вогню (психологічний прообраз – мочитися на вогонь), у діях руйнівників ліхтарів XVIII століття додавалося задоволення від символічного загашення влади, представниками якої виступали ліхтарі. Пітьма, що наступала після загашення ліхтаря, репрезентувала руйнацію порядку та свободу.
Оскільки кожен акт агресії проти ліхтаря був маленьким бунтом проти порядку, який вони втілювали, то зрозуміло, що йому відповідало покарання. У Парижі руйнування ліхтарів розглядалося як кримінальний злочин, майже як образа величності. Ніде більше це не набуло такого поширення, не обросло величезним символізмом і, відповідно, не каралося настільки суворо. Наприклад, у Лондоні, де ліхтарі не були репрезентацією величності, руйнування ліхтарів вважалося просто порушенням громадського порядку і каралося набагато м’якше (грошовим штрафом).
Повішення на ліхтарі стало формою народної помсти в перші тижні французької революції. Першими жертвами 22 червня 1789 року стали найбільш ненависні представники старого режиму Фулон де Дуе та його зять Бертьє де Совіньї, яких повісили протягом дня на ліхтарях. Ішлося про ліхтарі, розташовані на Гревській площі навпроти Отель-де-Віль, що були причеплені на опорі, що нагалувала за формою шибеницю (більшість ліхтарів в ті часи висіли на мотузках, протягнених поперек вулиць). Це був акт виразно символічної відплати. Збити ліхтар (інструмент поліційного нагляду) і повісити замість нього представника старого порядку – криваве перетлумачення символіки старого ладу. Додатковим символічним використанням ліхтарів Отель-де-Віль було те, що в одній ніші над ними був встановлений бюст Людовіка XIV. Тож народне правосуддя відбулося прямо на очах його величності. Гревська площа відтоді була перейменована на площу Ліхтарів і називалася так до початку використання гільйотини в якості основного знаряддя страти.
14-го липня на Гревській площі було повішено двох охоронців Бастилії, але не задокументовано, чи вжито було для цього саме ліхтарі. 21 жовтня 1789 року розлюченим натовпом було повішено на ліхтарі пекаря Дені Франсуа, звинуваченого у приховуванні хліба, ще до того, як він встиг вимовити бодай слово на свій захист. Це вбивство негайно було використано Установчими зборами для оголошення військового стану.
Перші страти часів Французької революції не обмежувалися повішенням. Стандартним продовженням ліхтарного лінчування було стяти голову, наколоти її на піку й ходити з нею по місту.
Революційна громадськість у 1789 році була одержима образом ліхтаря. Каміль Демулен називає свій знаменитий памфлет влітку 1789 року “Слово ліхтаря до парижан” і отримує народне прізвисько “прокурор ліхтаря”. А у приспіві революційної пісні “Справа піде”, що передувала Марсельєзі, йдеться: “Les aristocrates a la lanterne!” (“Аристократів на ліхтар!”).
Надалі у паризьких заворушеннях ХІХ століття ліхтарі вже не виконували вказаної функції. Натомість подальшої популярності набирає саме розбиття ліхтарів, і знову воно не шириться поза межами Парижу. У Лондоні навіть з’являються карикатури на “ліхтарні” французькі події. Релігія (палаючий церковний купол і повішені священники) і правосуддя (повішений суддя) знищені напівголим санкюлотом, який сидить на ліхтарі – символі світла і порядку – і, можливо, збирається випорожнитися в нього.
Під час революції 1848 року в європейських столицях ліхтарі практично не били, натомість маємо черговий випадок із повішенням. 6 жовтня 1848-го року у Відні розлючений натовп витягнув з будівлі тодішнього воєнного міністра Австрії графа Теодора фон Латура. Міністра було вбито і повішено на ліхтарі посеред площі. Деякий час потому цю площу називали “Volksplatz” (Народна площа).
Новий метод страти ще 1789-го року увійшов до живого словника французької мови: lanterner, (ліхтарити, вішати на ліхтарях; lantern – ліхтар). Німецька мова також отримала свій аналог – laternisieren. Що ж до української мови, то вжите тут наспіх “ліхтарити” відсутнє в тлумачному словнику, а якщо й використовується, то в іншому значенні: світити мов ліхтар, освітлювати.
Повішення на ліхтарі в західноєропейській історії символізує саме ідею народного протесту, бунту, в той час як просто повішення символізує покарання з боку закону і влади. Відоме з давніх часів, в часи Середньовіччя повішення вважалося одним з найганебніших видів смертельного покарання, яке відбирало не тільки життя, але й символічно позбавляло засудженого можливості померти з гідністю. Імовірно, це ще один фактор того, що ідея повішення як найбільш принизливого методу лінчування виринула у підсвідомості паризького натовпу в перші дні революції 1789 року.
Костянтин Левін, Litteralis.com
Comments