Лариса Масенко. Мова радянського тоталітаризму. – К.: ТОВ Видавництво “КЛІО”, 2017. – 240 с.
Книгу Лариси Масенко присвячено змінам в структурі мові і самому її функціонуванні, яких вона зазнала за радянських часів. Орвелівська newspeak, новомова, була щоденною реальністю, і її окремі елементи призначалися для зміни й спрямування способу мислення громадян у потрібне партії русло.
В книзі ідеться здебільшого про російську мову, адже українська в цей час просто калькувала (здебільшого дослівно) російські мовні конструкти. “Радянський тоталітарний дискурс був сформований на базі російської мови, що виконувала у СРСР, як і в колишній самодержавній Росії, інтегральну роль мови загальноімперської комунікації. Відповідно, саме російська новомова – основний об’єкт вивчення у працях західних совєтологів.” [13]
В роботі немає ані найменшого духу ревізіонізму, Лариса Масенко розглядає тему з позиції однозначного засудження тоталітаризму й відповідно нав’язуваних радянською владою мовних практик. Книга складається з трьох розділів, які описують зміни в мові і її використанні на різних рівнях. Перший, найкоротший розділ (і як на мене – найцікавіший), присвячено структурним змінам повсякденної мови:
1) Суворий дихотомічний поділ на своїх і чужих, чорне й біле, без відтінків.
2) Велика кількість віддієслівних іменників з позитивною семантикою (“піднесення”, “зростання”, “поглиблення” тощо) і заміна особових форм дієслів похідними від них іменниками (“зникнення суб’єкта уможливлює подальші, уже ідеологічні, маніпуляції з найменованими сутностями” [24])
3) Збільшення кількості прикметників як ознака домінування оцінки над значенням.
4) Привласнення термінів західної гуманістики і надання їм інших значень (“демократія”, “соціалістичний”) з квазіуточненнями (“держави соціалістичної, а значить – інтернаціональної”).
5) Використання евфемізмів, які маскують реальні значення слів, зазвичай невигідних для іміджу (“диктатура пролетаріату”, “виконання інтернаціонального обов’язку”).
6) Широке використання абревіатур і складених слів, які стирають справжнє значення, надаючи знеособленого емоційного забарвлення (“рабкор”, “парторг” тощо)
7) Лозунговість, що створювала атмосферу магічності. “Жонглювання сталими сполуками з вивітреною семантикою породжувало тексти, які в звичайній мові розцінювали як абсурдні, позбавлені здорового глузду” [39].
8) Як результат, вплетена в мову нагальна необхідність постійно дезінформувати співрозмовника (повторювати партійні штампи і лозунги) суперечить суті мови, руйнуючи комунікативну функцію. Адже її нові штампи не зорієнтовані на діалог як такий взагалі.
Другий розділ розглядає вже не структурні елементи, а окремі приклади мови ворожнечі й ненависті. Лариса Масенко детально розбирає кожен з пунктів, це найбільший розділ книги:
1) Класові вороги. Вербальна прив’язка щастя одних людей з фізичним знищенням інших (та ж дихотомія по суті). Демонізація образу багатої людини.
2) Слово “куркуль”, історія його появи в підрадянській Україні, відмінність від вживаного в побуті “хазяїн”.
3) Означення ворогів радянської влади після укріплення влади в першій половині 30-х: “недобитки”, “чистки”, “ворог народу” “залишенець” (після Другої світової), “безродні космополити”, “бандерівці”.
4) Дегуманізована лексика в офіційно-діловому і публіцистичному стилях. “Колишні люди”, “людські відходи”, “останні залишки вмираючих класів”, “елементи”. Мова документів каральних органів: “отработка”, “разработка”, “загрузка”, “людской материал”, “очистка”, “изъятие” (дітей у засуджених жінок). Біологічні, зооморфні метафори: “винищеня ворога як бур’яну”, “прополка”, “сталінські орли”.
5) Бруталізація публіцистичного і офіційного стилів. Частотність вживання лайки.
6) Післясталінський період, нові форми ідеологічної лексики, “отщепенец”.
7) Використання терміну “фашизм” в радянській пропаганді від 20-х років ХХ століття і аж до сьогоднішньої Росії.
8) Спорідненість злодійського арго з радянським дискурсом ненависті: приховування злочинних дій, приписування власних злочинних дій суперникам, вульгаризація російської мови, поширення матірної лайки, персональна відданість вожакові, широке вживання словозамінників (убивство – “мокрое дело”), знелюднення мови (очі – “шары”) тощо.
Третій розділ присвячено соціальним процесам, пов’язаним з мовою. Це руйнації родини через пропаганду доносів на рідних і заміну матері на батьківщину, а батька – на вождя. Розділ також містить довгий опис мовної уніфікації (русифікації, зведення національних мов до єдиного російського радянського зразку) починаючи з 20-х років.
Авторка іноді виходить за межі радянської доби і продовжує аналіз аж до сьогодення. Робить це тому, що сучасна українська мова через численні запозичення з радянської російської дотепер містить багато рудиментів тоталітарної доби.
Книга, безумовно, надзвичайно актуальна, і є першою в серії праць, присвячених особливостям мови радянської доби. Друга книга в серії – Інна Ренчка “Лексикон тоталітаризму” – вийшла 2018-го року.
Костянтин Левін, Litteralis.com