Джеймс Дейвід Венс. Гілбільська елегія. Спогади про родину та культуру в стані кризиДжеймс Дейвід Венс.
«Гілбільську елегію» хотів прочитати давно, спокусившись на анотацію, — «пристрасний, особистісний, упереджений аналіз кризових явищ сучасної Америки», «сімейна історія, що почалася з надії на світле майбутнє післявоєнної Америки, а вилилася в опис соціального, регіонального та класового занепаду, тривожну розповідь про втрату американської мрії для великого сегмента громадян цієї країни». Я настільки далекий від американської політики, що тільки пару тижнів тому дійшло, що автор, Джеймс Дейвід, – це і є той самий Джей Ді Венс.
Книга, конєшно, звиздець. Триста сторінок сімейного трешу — суцільне домашнє насильство (всіх над усіма), алкоголізм, наркоманія, психічна нестабільність, безробіття і бідність.
«Розумієте, я зростав у бідності, на Іржавому поясі, в одному зі сталевих містечок Огайо, де, скільки сягає моя пам’ять, бракувало не лише роботи, а й надії на завтрашній день. У мене, м’яко кажучи, складні стосунки з батьками, один з яких майже все моє життя боровся зі шкідливою залежністю. Мене виховували бабуся з дідусем, котрі не скінчили бодай старшої школи, а з мого, навіть широкого, сімейного кола майже ніхто не навчався у коледжі. Статистика свідчить, що на таких дітей, як я, чекає суворе майбутнє і, якщо пощастить, їм вдасться прожити життя без соціальної допомоги, а якщо ні — вони помруть від героїнового передозу, що вже трапилося з десятками жителів мого рідного містечка лише за минулий рік.»
Є і цікаві соціологічні моменти, наприклад про неоднорідність білого населення США:
Відсутність, а потім спорадична поява біологічного батька, довга вервечка чоловіків у житті його матері, її алкоголізм, загальна безпорадність, а потім і наркоманія. Родинне спілкування в режимі “всі проти всіх” – з криками, бійками, втечами з дому. Апофеозом цього стала необхідність свідчити в суді проти власної матері (за насильство), але свідчити так, щоб його самого не передали соціальним службам, дозволивши далі жити у бабусі з дідусем.
«Я хоч і білий, але не ідентифікую себе з північно-східними WASP — білими протестантами англо-саксонського походження. А натомість уважаю себе одним із мільйонів білих американців робітничого класу із шотландсько-ірландським корінням, що не мають вищої освіти. У цих людей бідність — це сімейна традиція. Їхні пращури працювали поденниками на рабських господарствах Півдня, відтак — здольниками, потім — шахтарями, а згодом — механіками й фабричними робітниками. Американці називають їх гілбілі, червоношиїми чи білим непотребом. А я називаю їх сусідами, друзями і родичами.»
Ну і описи людей з цією ідентичністю, які з одного боку жахають, а з іншого, – Венс ними щиро захоплюється, бо це «його» люди:
«Якось водій вантажівки, яка привезла матеріали на одне з його підприємств, сказав моєму старому дядькові-горянину: «Нумо, розвантажуй її швидше, сучий сину». Дядько Пет сприйняв його слова буквально: «Ти розумієш, що називаєш мою любу матусю сучкою? Тобі варто краще стежити за словами». Коли ж водій — якого звали Біґ Ред через його габарити і колір волосся, — повторив образу, дядько Пет зробив те, що на його місці зробив би кожний розважливий бізнесмен: витягнув чолов’ягу з машини, побив його до півсмерті та пройшовся по його тілу електропилкою. Біґ Ред стік кров’ю ледь не до смерті, але його вчасно доправили до лікарні й урятували. Попри цей інцидент, дядько Пет не потрапив до в’язниці. Біґ Ред теж був горянином. Він не став звертатися до поліції і висувати обвинувачення, бо знав ціну насмішкам над матір’ю.»
(При тому Джей Ді дуже детально, в подробицях описує весь бруд і розпач з життя власної матері, як і решти родичів. Не знаю як це корелює з соціальними установками його дитинства.)
Автор не приховує, які навички поведінки можна було здобути з тим вихованням, яке він отримав:
«На суперечках мами і Боба я вчився врегулюванню сімейних конфліктів. З них я виніс такі висновки: ніколи не говори спокійно, якщо можеш кричати; коли бійка вже заварилася, то можна роздавати ляпаси і стусани, але пам’ятай, що чоловік ніколи не починає першим; завжди висловлюй свої почуття так, щоб образити й принизити противника; якщо все це не допомагає, хапай дітей і собаку, біжи до місцевого мотелю і не кажи своєму партнерові, де тебе шукати,— якщо він чи вона знатиме, де перебувають діти, то буде менше хвилюватись і твій від’їзд буде не таким ефективним.»
Буквально, купа таких фрагментів:
«неймовірно, що ми тоді не розбилися і не загинули, адже мама, сидячи за кермом, на швидкості лупцювала дітей, які сиділи на задніх сидіннях, а мамó (бабуся) із переднього пасажирського сидіння лупцювала й сварила маму.»
В «Елегії» досатньо критики соціальних явищ рідного регіону Венса, в яких він загалом не звинувачує (в книзі, не в передвиборчій кампанії) уряд:
«У місцях на кшталт Мідлтауна люди на вгавають говорити про наполегливу працю. Можна перетнути пішки з одного кінця до іншого таке містечко, в якому 30 % молодиків працюють менше 20 годин на тиждень, і при цьому не знайти жодного, хто усвідомлює своє ледарство.»
І на всьому цьому тлі – блискуча історія його власного шляху. Служба в армії, яка дозволила впорядкувати думки і щоденну рутину, далі коледж, Єльський університет, кар’єра. Хоча також не можна сказати, що Венс всюди себе описує виключно як героя:
«Двадцять років по тому я випадково зустрівся з вихователькою, якій випало опікуватися мною під час цієї першої спроби піти в садок. Вона розповіла, що моя жахлива поведінка мало не довела її до звільнення з роботи і відмови від професії вихователя, бо це були перші три тижні її трудового досвіду. Сам факт, що вона пам’ятає мене через двадцять років, багато що говорить про огидність моєї поведінки.»
Враження від тексту дуже нерівні. З одного боку співчуваєш людям, які не зі своєї вини виросли в подібних умовах, з іншого — трішки ніяково від того, з яким, ну, наче натхненням Венс усе це описує, в найдрібніших деталях, по суті використовуючи особисті моменти з життя своїх родичів заради яскравості власних мемуарів (треба нагадати, що видав він книгу у віці лише 31 року).
Книга дає багатий матеріал для спроб намалювати психологічний портрет нинішнього віцепрезидента США, від яких я краще утримаюсь, адже ми судимо людину не за її походження і умови, в яких вона виростала, а за те, що вона робить в дорослому житті, тим паче на відповідальній посаді.