Олена Іванова, доктор психології харківського Університету ім. Каразіна, у своїй статті “Колективна пам’ять у реґіональних виявах” (часопис “Критика”, березень-квітень, 2009) розглядає регіональні відмінності історичної пам’яті про Голокост.
Студенти-респонденти зі Львова, Полтави і Харкова (умовні Захід, Центр і Схід) 1983 – 1989 років народження мусили написати невеличкий твір про Голокост. Далі було проведено аналіз дискурсу – що саме, як, за допомогою якої лексики написали респонденти, – який і виявив регіональні відмінності у різних дискурсах, а також у різних типах ідентичності респондентів.
У Львові найвищим був відсоток етнічної ідентичності, при цьому молоді львів’яни показали найменше відношення до євреїв як до “інших” і найнижчий (майже в три рази нижчий ніж у Харкові та Полтаві) рівень антисемітського дискурсу. Натомість Харків показав найнижчий відсоток етнічної ідентичності, в той час як відношення до євреїв, як до “інших” було набагато вище ніж у респондентів з інших міст (майже в п’ять разів більше ніж в Полтаві і в сім разів більше ніж у Львові), а антисемітський дискурс був в тричі вищий ніж у львів’ян і дуже подібний до результатів Полтави.
Відтак ми бачимо, що зі зменшенням відсотку етнічної ідентичності респондентів зростає відсоток антисемітського дискурсу.
Побутовий міф про поширення антисемітизму серед українців (саме етнічних українців), який, хоч і не дуже активно, проте систематично продукується як всередині, так і ззовні країни, не підтверджується жодними конкретними дослідженнями. “Українці – поліцаї, охоронці концтаборів; УПА, яка знищує єврейське населення, антисемітизм в ідеології частин ОУН певного періоду існування, історичні екскурси у XVIII та XVII сторіччя (гайдамаччина і хмельниччина)” – ось фундамент “звинувачень” українському народові, який має викликати відчутя провини.
Наявність антисемітизму, його форми та причини в минулі епохи маємо покласти на плечі істориків. На превелике щастя, ми не живемо в сталінську епоху, де діти “ворогів народу” також є “ворогами народу”. Належні дослідження українських та зарубіжних вчених, обов’язкова адекватна компаративістика (прийнято чомусь все порівнювати лише з Росією, що методологічно невірно, адже більшість території нинішньої Української держави були частиною імперії, а як можна будувати порівняння між цілим і його частиною?) єдині можуть дати відповіді, і тоді суспільство саме вирішить, які історичні події, явища та особи мусять бути засуджені, а які ні.
В’ячеслав Ліхачов, який не перший рік моніторить прояви антисемітизму та ксенофобії в Україні, фіксує зменшення за останні роки насильства на ґрунті антисемітизму, зменшення кількості антисемітських публікацій (попри економічну кризу, яка б мала “оголити” таку соціальну хворобу, якби вона справді була). Зафіксоване зростання антисемітського вандалізму не перевищує показники попередніх років (2006 та 2007 рр.).
Щодо побутового антисемітизму, місцем найбільшого поширення його є робітничий субрегіон – Донбас, проте й там він носить радше “лексичний” характер, аніж містить заклики до якихось конкретних дій (з виступу Олени Стяжкіної на конференції в Харкові).
Відтак, залишається лише апеляція до історії. Але всі спроби прив’язати події минулого до актуального сьогодення скидаються на банальну істерія людей, які просто не мають інших аргументів. Безпідставні звинувачення в антисемітизмі гидотні насамперед тому, що направлені проти самого існування української етнічної ідентичності (зв’язка “бути етнічним українцем = бути антисемітом”), що має велике значення в умовах формування модерної української нації і “хитку” й досі несформовану національну ідентичність Східного, Південного та почасти Центрального регіонів України.
Наостанок – чудовий приклад того, як конкретні ЗМІ (у данному випадку – харківські новини АТН) через силу намагаються розпалити в глядачів “загрозу українського фашизму” і якими, вибачте, жалю гідними невдахами при цьому виглядають: відео (19,5 Мб).
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments