Цьогоріч харківський книжковий ярмарок не приніс несподіванок. Все рухається наміченим маршрутом, і якщо минулого року я писав, що натовп відвідувачів спостерігався лише у перший день триденного ярмарку, то у цьому році відвідувачів стало ще менше
(це все, звісно, суб’єктивні враження, адже я не сидів там усі три дні з ранку до вечора). Починаючи з 2009-го року ярмарок втратив статус події, і тепер, у разі потреби створити адекватну картинку для телекамер, доведеться в адміністративному порядку завозити туди школярів, студентів та численних працівників бюджетних сфер.
Не знаю навіть, хто перший дав тріщину — курка чи яйце, попит чи пропозиція, адже у 2009-му, в розпал кризи, зникло все одразу і відтоді не відновилося. А стрімко зростаюча кількість електронних книжок ані кількісно, ані якісно невловима, адже чи не зменшилася кількість обкладинок популярних жіночих романів у читаючого люду метрополітену пропорційно зростанню кількості “читалок”? 
Ще одним вагомим фактором залишається висока ціна за квадратні метри виставкової площі, яка, за словами видавців, знаходиться на рівні Львівського “Форуму”, значно велелюднішого, і перевищує ціни на “Медвіні” у Києві. Таким чином, єдине, для чого можна виставлятися на “Світі Книги” — це імідж, реклама, на прибутки розраховувати не доводиться. Не всі витримують такі знущання. Наприклад “Акта”, одне з найкращих харківських видавництв, третій рік поспіль відмовляється від участі у ярмарку.
Особливим “сюрпризом” цього року для видавців стало те, що один із днів ярмарку було скорочено через проведення у приміщенні ХАТОБу з’їзду Партії Регіонів. Партійні діячі, очевидно, вирішили будь що долучитися до інтелектуального дійства, і зробили це так, як уміли.
Традиційні ряди біля оперного театру, представлені в основному не видавництвами, а підприємцями, які продають книжки у роздріб, майже не звертали на себе уваги перехожих. Шкода було тих, хто на час ярмарку (тим більше у вихідний день — суботу) переніс свій намет з “балки” (постійно діючий книжковий ринок) до парку Шевченко, адже на традиційному місці вони могли б заробити значно більше.
Що стосується видавців, то були й приємні несподіванки. Наприклад, вперше побачив у нас видавництво Жупанського, заохотив їх мірою своїх фін. спроможностей приїзжати й надалі, придбавши кілька старих і нових видань, зокрема “Історію Кельтів” Даїті О гОґейн та перші два томи чотиритомного зібрання Екзюпері (інші два ще не вийшли).
Російські видавництва були представлений харківським магазином “Ліtеrа Nоvа”, який мав аж два стенди. Один представляв “Издательство С.-Петербургского университета”, а другий, як мені підказують, “Русский фонд содействия образованию и науке”. Фактично ж — ніхто нічого нового у Харків не привозив, просто винесли наявні у магазині книжки й зробили знижку.
Ще одне видавництво, яке або з’явилося на ярмарку вперше, або я його раніше не помічав, має назву “Раритети України” і жодним чином в мережі не представлено (2011-1 рік за вікном!), до того ж воно харківське. Придбав у них книгу “Інтелігенція УСРР у 1920-ті роки: повсякденне життя”, автор Ольга Коляструк. Прізвище Авторки, як і назва видавництва, мені незнайомі, тож узяв наосліп, бо надто цікавою є сама тема монографії.
Видавництво “Дух і Літера” порадувало кількома новинками, вже поточного, 2011-го року. По-перше, у серії “Сучасна гуманітарна бібліотека” вийшов новий переклад — Юрген Габермас “Постметафізичне мислення”, з приводу чого можу сказати поки що лише те, що у нас тепер замість К’єркегора буде Кіркегор (forvo каже, що правильніше було би К’їркегор). 
Також звернула увагу і, відповідно, перемістилася на книжкову полицю збірка статей “Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи” за ред. Е. Полонськи. Вона являє собою вибірку з журналу “Полін: дослідження польського єврейства” за 1999 — 2004 рр. і містить українські переклади матеріалів з історії євреїв на нинішніх українських землях, зокрема в Галичині.
Стенд Могилянки звернув увагою тільки-но виданим перекладом книжки Нормана М. Наймарка “Геноциди Сталіна”. Треба сказати, що нечасто в Україні так швидко робляться і видаються переклади, навіть коли йдеться про такі актуальні теми (“Stalin’s Genocides” побачила світ у 2010-му році). Книжка невеликого розміру і я не знаю, якої якості переклад, але саме видання (обкладинка, папір) зроблене дуже якісно, що теж іде “в плюс” Могилянці з огляду на оперативність.
Повертаючись до теми “про ярмарок загалом”, треба сказати, що майже немає сенсу обговорювати новинки українських видавництв після того, як у місті з’явилася “Книгарня Є”. Можливо, я неправильно розумію ідею дійства, але коли на триденний ярмарок збираються усі видавництва, книжки яких і без ярмарку у повному обсязі представлені у трьох найбільших книжкових магазинах Харкова — на обличчі мимоволі з’являється сумна посмішка.
У підсумку — за останні три роки “Світ книги” остаточно перетворився на подію, яка позбавлена сенсу, а тому має відійти у минуле. Вона не потрібна нікому — ані читачам (їх немає), ані видавцям (вони сюди не їдуть), ані місцевій владі (яка усіляко намагається знеохотити видавців). Якщо минулого року залишалася надія на майбутнє, то цього року була порожнеча, яка не лишила нічого. Інерція — найпотужніший рушій людського суспільства, і тому напевно буде ще “Світ книги 2012”, “2013” і “2014”…, але шість літер зі знаком питання у кінці — навіщо? — невідступно переслідуватиме напівмертвий захід великого провінційного міста.
Костянтин Левін, блог Litteralis.com
Comments