Автор: Костянтин Левін

90-ті роки постали з непевності, були непевністю і в напрямку тієї ж непевності рухалися. Cтановлення сучасної пострадянської нації залежало від успіху або неуспіху української держави. В пострадянській амбівалентній самосвідомості існувала безліч варіантів, і кожен новий порух крил метелика проектував абсолютно інакшу візію майбутнього країни і її мешканців. Якщо Україна була успішною, бути українцем ставало модно, якщо ішла смуга невдач, то українська ідентичність відходила на периферію. В цілому ж, українцем можна було бути завжди, поєднуючи це з анекдотами про “американця, німця і русского”, завжди ототожнюючи себе з останнім, водночас жалкуючи за часами, коли всі ми жили разом, була стабільність і заводи працювали.

Радикалізація суспільства неминуче відображається в лексиці. Після революції та з початком війни у 2014-му році публічна мова українців доповнилася образом Великої французької революції, а саме – “вішання на ліхтарях”. Цей вислів зустрічався в українських медіях і раніше, але зазвичай в якості дії, якої робити не слід. Помітна зміна відбувається з початком війни. Порівняйте: