Автор: Костянтин Левін

Колись давно жили собі двоє погоничів верблюдів. Водили каравани пустелею, цим заробляли собі на життя. Що два тижні вирушали вони у мандрівку. Одинадцять день ішли, три дні відпочивали і вирушали знов. Часто ввечері, піч час переходу, в годинку між спекою дня й холодом ночі вони сідали удвох біля маленького вогнища й розмовляли.

– Лише Аллах Всемогутній відає, як мені набридли ці верблюди, ця пустеля, ці нескінченні нудні переходи. Якби ж я тільки міг здійснити свою мрію – стати капітаном морського судна, що мчить хвилями, долаючи шлях від землі до землі крізь океани. Якби ж я тільки міг…

Коли я був малий, на Холодній Горі, навпроти церкви, стояв критий м’ясний ринок. Старий будинок, можливо дореволюційний, з височенною стелею. Не пам’ятаю там штучного освітлення, пам’ятаю величезні вікна під самим дахом. Здається, навіть з вітражами. Сонце пробивалося крізь них і м’яко освітлювало ряди з свининою і телятиною. Кожен звук відлунював від стіни навпроти й за півтори секунди повертався.

Попід стелею жили зграї голубів. Тулилися вгорі на дерев’яних балках. Злітаючи, потрапляли в промені сонця й утворювали химерні тіні. Тріпотіння крил і воркотання доповнювали звуковий фон. Знизу – людcькі голоси й рухи, вгорі – пташині. Ще, там влітку завжди було прохолодно, у будь-яку спеку. Принаймні так мені пригадується.