«Під впливом центру Харкова окраїнні райони міста, що довгий час знаходились на віддалі, почали перетворюватись, чисельність населення їх часто збільшувалася, заняття населення, його спосіб життя, характер забудови поступово змінювалися, стаючи все більш міськими, і, зрештою, ці околиці, втративши свій сільський характер, поглиналися Харковом, який збільшував за рахунок цього територію і населення.»
В історичній літературі і, що важливіше, історичній уяві, — на початку ХХ століття відбулася швидка урбанізація Харкова.*01 Ще до того, після появи залізниці в 1869 році, місто перетворилося на важливий транспортний вузол; розвиток промисловості і комерції сприяв притоку нових людей до міста. Але саме після остаточної поразки Національно-визвольних змагань в 1917-1920 роках, захоплення міста більшовиками і перетворення його на столицю новоствореної УРСР, темпи зростання населення значно прискорились. Десятки і сотні тисяч селян переселяються до Харкова і стають новим пролетаріатом, адміністративний центр міста переноситься на північ — до новозбудованої будівлі Держпрому, будуються нові квартали в сучасному конструктивістському стилі, будується Соцмісто нового типу на ХТЗ.
Чи так все було насправді? Формально — так. Насправді — давайте подивимось уважно.
Спочатку поговоримо про населення і територію Харкова в різні часи.
НАСЕЛЕННЯ
Темпи зростання населення Харкова були високими ще за сто років до приходу більшовиків. Місто виросло більш ніж вдвічі з 1810 по 1840 роки, потім майже втричі до 1867 р., і знову майже втричі — до 1897 р. В абсолютних числах — це зростання з 10 до 174 тис осіб впродовж ХІХ століття.
На 1917 рік населення виросло до 288 тисяч. На час остаточної окупації міста більшовиками в 1920 році в Харкові було 270 тисяч мешканців. Негативний вплив Першої світової війни та кількох років визвольних змагань на демографію регіону частково нівелювався тим, що до Харкова стікалися біженці, сюди евакуювали підприємства, звозили поранених, тут розквартировувались військові частини багатьох армій.*02
З 1920 по 1929 населення Харкова виросло ще в 1,7 разів, і майже на стільки ж — лише за наступні три роки. В 1929 році розпочалася колективізація на селі, а в 1932 р. — Голодомор; на Харківщині кількість жертв була одна з найбільших, тож селяни намагалися врятуватися в місті, де заводські їдальні (розширена їхня мережа у зв’язку з першою п’ятирічкою індустріалізації) стали чи не єдиним місцем, де можна було отримати їжу.
Після цього темпи сповільнюються, але населення міста все одно швидко зростає. Станом на початок Другої світової війни ми маємо оцінку населення в 860 тисяч осіб (1940 р.).
Далі статистика фіксує драматичне зменшення населення Харкова під час Другої світової війни, швидке повоєнне відтворення і зростання майже вдвічі (порівняно з 1940-м роком) до початку 1990-х років.*03
З кількістю населення наче все зрозуміло. Динаміка цілком органічна — швидка урбанізація, люди з сіл перебираються жити до міста. Пікові значення припадають на початок індустріалізації та повоєнну відбудову. То що ж не так?
Давайте поглянемо тепер уважніше на територію Харкова в історичній перспективі.
ТЕРИТОРІЯ
Як рахується населення міста, та й будь-якого населеного пункту? Просто кажучи — рахують усіх мешканців, які постійно проживають всередині його адміністративної території.
Якщо накласти старі плани міста на сучасну карту, то можна побачити, як поволі зростала територія Харкова. Мені невідомо, чи існує накреслений план міста за період 1910-1917 рр, але за кількома винятками (зокрема, розростання міста на північ по вул. Сумській і паралельним вулицям) мапою 1887 року і зараз можна керуватися для того, щоб обійти більшість старої, дореволюційної частини міста.
Якщо ж ми тепер порівняємо зростання населення і площі міста, то на нас чекатимуть несподівані висновки.
З 1810 по 1897 рр. населення Харкова виросло в 17,5 разів (з 10 до 174 тис. осіб), в той час як територія — тільки в 3,3 (з 8,6 кв км в 1809 р. до 25,1 кв км в 1892 р.). Це логічно — місто майже завжди ущільнює населення, зменшується розмір приватних ділянок землі, одноповерхові будинки заступає багатоповерхова забудова — все більше людей живе на все меншій території.
Але в першій половині ХХ столітті процес ущільнення міста сильно сповільнюється. В значно коротший період з 1910 по 1939 рік населення збільшилося в 5,3 рази, а от територія виросла значно більше — аж в 4 рази (з 67,2 до 272 км кв).*04
Чому так сталося? Коротка відповідь — після перемоги більшовиків сильно уповільнився процес ущільнення міської забудови, натомість місто почало швидкими темпами включати в свої межі неурбанізовані території (навколишні села) і заводи з робітничими поселеннями.
На карті 1938 року необхідно зупинитись і приділити їй особливу увагу.
Рішення про збільшення розмірів меж Харкова було прийнято щойно радянська влада відчула себе володаркою ситуації на Слобожанщині. 26 липня 1922 року Харківський губернський виконавчий комітет створив комісію, яка визначила скільки місту потрібно буде території до 1950 року, а вже в 1924 році вийшла обов’язкова постанова губвиконкому про складення повноважень сільських та селищних рад населених пунктів і місцевостей, які відійшли до адміністративних кордонів міста. Це насамперед Нова Баварія з усіма заводами, станція Сортувальна, Основа, Холодна й Лиса Гора. Пізніше до цього переліку додалися території в напрямку до Тракторного заводу.*05
Придивіться, куди саме розширилось місто за планом більшовиків — насамперед до вантажних і заводських залізничних вузлів. Сортувальна станція — один з найбільших вантажних залізничних вузлів в Російській імперії; станція Основа — паровозне депо, Нова Баварія — заводський масив з залізничною гілкою, Харків-Балашовський (на 1917 рік вже в межах міста) — паровозобудівний завод та завод Товариства М. Гельферіх-Саде («Серп і Молот»). Тільки ХТЗ з цього переліку з’явився після 1917 року.
Тож, розширення міста на південь, схід, північний схід, захід і північний захід відбулося з метою включити до складу адміністративної території залізничні вузли і заміські заводські комплекси.
ТИП ЗАБУДОВИ
Наведемо ще одну карту, цього разу сучасну (станом на 2018 рік). Це районування міста в залежності від типу забудови. (*06 — методологія створення карти)
Можливо, для когось стане несподіванкою той факт, що за типом забудови Харків приблизно порівну ділиться на приватний сектор, багатоповерхову забудову і промислову зону:
37,5% — приватний сектор
35,2% — райони з багатоповерхівками (2 і більше поверхів)
27,3% — промислова забудова.
Промислова забудова — це територія працюючих і вже непрацюючих підприємств.
В приватному секторі — лише невеликий відсоток сучасної котеджної забудови, в більшості це стара (побудована до 1991 року) одноповерхова забудова.
Давайте накладемо сюди історичні карти.
Якщо дивитись на плани ХІХ століття і на тип забудови, то видно, що до ХХ століття місто розросталося поступово, від центру до околиць. Багатоповерхова забудова поступово витісняла одноосібне житло, яке залишалося на околицях разом з промисловими об’єктами.
А що ж ми бачимо в перші десятиліття радянського періоду на карті станом на 1938 рік?
Ми бачимо включення до території міста всіх заводів з їхніми робітничими поселеннями, а також усіх навколишніх селищ, які географічно знаходились поміж вантажних залізничних вузлів.
Це все відбулося при практично повній відсутності житлового будівництва — через сто років, в наші дні там досі практично суцільна одноповерхова забудова сільського типу. Невеликі вкраплення багатоповерхової забудови, які знаходяться на території між картами 1887 і 1938 років, з’явилися набагато пізніше. Житловий масив на Холодній горі — це хрущовки 60-х і панельна забудова кінця 80-х років; Залютине — панельна забудова 80-х років, район ХТЗ — забудова повоєнної і хрущовської епохи (від масштабного проекту забудови району ХТЗ відмовилися ще на самому початку будівництва і до Другої світової війни було зведено лише 50 будинків з запланованих 255 *07); частина вулиці Сумської разом з паралельними вулицями була забудована ще до 1917 року; Нові Дома вздовж Московського проспекту — забудова хрущовського періоду.
Єдине велике багатоквартирне радянське житлове будівництво першої половини ХХ років — район за Держпромом, кілька робітничих селищ з кількох багатоквартирних будинків на 2-3 поверхи біля промислових підприємств*08 і 20% з запланованих будинків на ХТЗ. Тут треба також додати, що дуже часто зданим вважався будинок з голими стінами, без внутрішнього оздоблення.*09
Навіть за умови заселення по окремій родині до кожної кімнати кожної квартири (а саме так зазвичай і відбувалося в реальності), цього житла могло вистачити лише на кілька тисяч людей.
Радянська урбанізація Харкова була настільки «успішною», що вся територія, приєднана до міста в першій половині ХХ століття, багато в чому зберегла свій вигляд дотепер. Адже Салтівський житловий масив, Павлове поле, Олексіївка, Нові дома, більша частина ХТЗ — все це забудовується вже після Другої світової (точніше — після смерті Сталіна), у другій половині ХХ століття.
Тимчасом населення Харкова виросло з 174 тис осіб в 1897 році до 860 тис у 1940 р. Це плюс 686 тисяч людей. Для наочного порівняння, це більше ніж увесь Салтівський (400 тис. осіб) та Олексіївський (100 тис. осіб) житлові масиви і Павлове Поле (65 тис. осіб) разом узяті станом на 2021 рік.
Плюс 686 000 людей і практично відсутнє житлове будівництво. Навіть з поправкою на те, що величезна частина житла в дореволюційній частині міста була перетворена на комунальні квартири, селились по родині до кожної кімнати, і відтак кількість житлової площі вдалося збільшити — чи могли всі 686 тисяч людей приїхати і заселитися в місті? Очевидно, що фізично не могли. Приїжджих насправді було набагато менше. А збільшувалося населення насамперед за рахунок включення густонаселених територій навколо міста.
То як насправді виглядало швидке зростання Харкова в першій половині ХХ століття?
- Формальне швидке збільшення населення Харкова відбулося за рахунок механічного включення до території міста великої кількості прилеглих населених пунктів, на той час густонаселених*10, а також робітничих селищ.*11
- Неоголошена війна більшовиків з українськими селянами (колективізація та Голодомор) спричинили великий потік біженців, яких селили до тимчасових заводських бараків та в кімнати в центрі міста, і які винаймали житло (як правило, не квартиру, а кімнату, ліжко або «куток»). Саме в цей короткий період (1929-1932 рр.) відбувається найбільше зростання населення через міграцію до міста, а не з розширенням його меж на сусідні населенні пункти (див. вище діаграму динаміки населення).
- Урбанізаційні процеси в 20-30-х роках відбулися насамперед в зміні діяльності — промисловість та виробництво замість сільського господарства. Але побутові умови залишалися без змін, а багато де суттєво погіршились.
- Паралельно з включенням до території міста величезних територій з забудовою сільського типу, старий центр міста було також значною мірою деурбанізовано — велику частину житлового фонду перетворено на комунальні квартири одночасно з колапсом комунальної інфраструктури. В дворах почали копати криниці і ставити нужники, дерев’яні фрагменті сходів використовувати як паливо для буржуйок, почалося масове розведення свійських тварин і птиці в квартирах і дворах багатоквартирних будинків. В результаті центр великою мірою також втратив своє міське обличчя.*12
Для того, щоб додатково продемонструвати, як тоді виглядала урбанізація по-радянськи, перейдімо до наступної частини.
МАЗАНКИ В ХАРКОВІ
Харків (як серед мешканців, так і за межами міста) асоціюється з багатьма речами — промисловість, торгівля, наука, культура, студентство, архітектурний конструктивізм, «розстріляне відродження» в літературі, парки, та навіть одіозні очільники міста і зразкова робота комунальних служб… з чим завгодно, але мабуть в останню чергу — з традиційними мазаними хатами.
Мазанка — традиційна українська хата. Дерев’яний каркас з глиняним розчином (іноді — тільки глина), ззовні, як правило, побілений вапном. Класичних високих дахів з щільних прутів дерева не збереглося, більшість дахів — з бляхи.
Якщо пройтися Харковом, насамперед районами, які увійшли до складу міста з 1917 по 1930-ті роки, то на нас чекає сюрприз — більш ніж чотири сотні (це щонайменше) мазанок досі стоять на вулицях Харкова. Невелика їх частина також є на території, яка була приєднана пізніше, проте основна маса — там, де місто розширювалося в ленінсько-сталінський період.
Серед них є будинки, в яких мешкають люди, є закинуті, зі слідами руйнувань, або ж навпаки — частково взяті в цегляний каркас.
Час будівництва кожного з наведених будинків встановити складно. Імовірно, щось було збудовано дуже давно, ще до революції, щось вже в радянські часи. Також можна почути історії про будівництво мазанок «всією вулицею» навіть у десятиліття по Другій світовій. Очевидно, це було поширеним явищем через брак житла, брак кращих будівельних матеріалів або засобів на їх придбання, а також через будівельні традиції самого населення.
Мазанок в Харкові насправді в багато разів більше, ніж позначено на карті. Це буквально тисячі будинків, більша частина, чи принаймні половина приватної забудови міста. Вони просто реконструйовані — ззовні вкриті шаром цегли або іншого матеріалу. Якщо на тій чи іншій вулиці збереглося кілька старих хат або їхніх решток, можна бути певними — більшість будинків там раніше були мазаними хатами. Такі будинки не додані до карти, але їх не складно розпізнати. На інтерактивній карті є фотографії багатьох мазаних хат, які на момент зйомки були частково або майже повністю вкриті цеглою — добре видно як відбувається цей процес і як виглядає будинок «до» і після».
Тож, теза, на якій необхідно зробити акцент — в радянському Харкові 1920-1991-х років в багато разів більше мазаних хат порівняно з Харковом до 1917 року. І це одне зі свідчень того, що в період 1920-30-х років (а насправді аж до 60-х років з початком масового будівництва житла і об’єктів соціальної інфраструктури) Харків як місто хоч і виріс в багато разів, але зазнав серйозних деурбанізаційних процесів.
Інтерактивна карта мазаних хат Харкова з фотографіями/скріншотами кожного вказаного об’єкта (*13 — методологія створення карти):
За посиланням — тека з усіма фотоматеріалами, використаними в інтерактивній карті.
Велика кількість мазаних хат в Харкові, безумовно, — не тільки свідчення сильної деурбанізації Харкова в першій половині ХХ століття. Це також неприхована ознака українського характеру міста і його околиць.
Відома карта з типологією мазаних хат з книги Федіра Вовка «Студії з української етнографії та антропології», виданої якраз в той період (1928 року), на якій Харків знаходиться в зоні поширення будівництва «дерев’яні у шули», «дерев’яні рублені»:
«У хатах у стовпи, шули, тобто колоди, поставлені вертикально, вкопуються в землю, і в кожній із них з двох боків видовбуються пази, в які вже горизонтально вкладаються в кращому разі надвоє перепиляні вздовж, доволі короткі колодки або шматки обапілків, а в бідніших господарів — просто шматки порубаних жердин. При цьому способі будівництва обмазка глиною, певна річ, необхідна і для закриття дуже численних щілин, і для надання більшої товщини стінам.» [Студії з української етнографії та антропології : нова редакція / Федір Вовк. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2022, с. 116]
[Федір Вовк. с. 117]
Фотоматеріали підтверджують цей спосіб будівництва. На прикладі будинків, які зазнали руйнувань, можемо побачити всі три шари стін — вертикальні колоди, горизонтальні та діагональні жердини, верхній шар глини:
вул. Гвардійців-Залізничників 46
вул. Григорівське шосе 26
«Залишаючись вірними своєму загальному типу, характерні українські хати тягнуться широкою смугою Середньої і Південної України від підніжжя Карпат на схід до Орловської, східних частин Курської і Воронезької губерній, де абсолютно раптово, без будь-якого переходу, стикаються з темними рубленими хатами росіян, під двосхилими дахами й без будь-яких ознак садків і взагалі будь-якої рослинності навколо хат. Будучи, таким чином, на всьому просторі країни зовсім однаковим, цей загальний тип українських хат є однією з найбільш визначених і різких етнографічних особливостей українського етносу.» [Федір Вовк, с. 111]
В 1922 році в серії «Матеріали до історії українського мистецтва» вийшла невелика книга Стефана Таранушенка «Старі хати Харкова», де є детальний опис і фотографії кількох мазаних хат на території міста. Окрім матеріалу, з якого зроблено дах, такі будинки залишаються в Харкові до сьогодні.
ВИСНОВКИ
Після захоплення міста більшовиками, до складу Харкова було включено всі навколишні села і робітничі селища між залізничними станціями Основа, Нова Баварія, Сортувальна, Харків-Балашовський, а згодом продовжено місто до ХТЗ включно.
Якщо до 1917 року місто розширювалося від центру до околиць, поступово розвиваючись, то потім воно швидко «проковтнуло» територію, в багато разів більшу за існуючу, заради зручності промислового виробництва і мережі вантажних залізничних вузлів. Лише в 1960-х роках Харків продовжив розвиватися власне як місто, а не тільки як величезний заводський комплекс з будинками сільського типу, але здебільшого розвивався вже не «всередині», а за своїми тогочасними межами. Нові Доми, Салтівка, Олексіївка тощо були збудовані на той час за містом, і заселялися великою мірою новими мешканцями (адже з 1953 по 1989 роки Харків збільшився ще на 754 тисячі жителів). В той же час територія, яку місто «проковтнуло» в 20-30-ті роки, залишилася майже без реконструкції. Те, що стало Харковом у першій половині-середині ХХ століття, за сто років змінилося тільки точково. Розвиток міста як міста було фактично перервано на кілька десятиліть.
Також висновком є те, що якщо не за архітектурним значенням, то за розмахом, масштабами, одним з помітних наслідків ленінської і сталінської (де)урбанізації для Харкова стала присутність на території міста тисяч мазаних хат, сотні з яких збереглися дотепер.
ЩЕ ДЕЩО ВАЖЛИВЕ НАПРИКІНЦІ
- Метою матеріалу не є «хірургічна» точність. Накладання планів міста ХІХ століття на сучасну карту — приблизне, адже картографія тоді була на гіршому рівні, а русла річок і сітка вулиць не ідеально співпадали з сучасними. Обриси районів за типом забудови також можуть грішити на неточності. Кілька мазаних хат з переліку можуть виявитися стилізованими будинками з цегли, а якісь — пропущено і не вказано. Як автор, наперед вибачаюсь за всі можливі неточності. Та разом з тим я переконаний, що усі численні виправлення, уточнення і доповнення не здатні вплинути на порядок наведених чисел і відповідно, на загальну ідею і висновки.
- Висновки матеріалу, імовірно, масштабуються на інші міста, насамперед сходу, півдня і центру України. Дніпро, Одеса, Запоріжжя, Київ тощо — ймовірно, що вони в першій половині ХХ століття «виростали» (частково, або й майже ідентично) таким самим чином, як і Харків.
Наостанок — інтерактивна карта, на якій зібрано усі дані: історичні карти, тип забудови, мазанки. В меню зліва можна вмикати й вимикати окремі шари.
ПРИМІТКИ
*01 – Не дивно, що в радянські часи цей період описували саме таким чином, адже необхідно було підкреслити переваги новоствердженої радянської влади (виділення жирним шрифтом — моє):
«… среди множества разительных перемен, внесенных нашей революционной эпохой в повседневную жизнь, одна из самых очевидных и наглядных — преображение городских окраин. На глазах одного поколения исчезали прежние убогие фабричные слободки, прокомпенные заводские заставы, смрадные углы больших городов, которых брезгливо избегали жители центральных кварталов.» [«Известия» от 21 октября 1965 г.]. «Таким образом, на протяжении довольно длительного периода имело место действие следующего механизма. Под влиянием центра Харькова окраинные районы города, находившиеся на первых порах в отдалении, начали преобразовываться, численность населения их часто увеличивалась, занятия населения, его образ жизни, характер застройки постепенно менялись, становясь все более городскими и, в конечном счете, эти окраины, потерявшие свой сельский характер, поглощались Харьковом, увеличивавшим за счет этого территорию и население.» [Курман М. В., Лебединский И. В. Население большого социалистического города. Москва, «Статистика», 1968. С. 86]
Подібні уявлення поширені дотепер, навіть у фаховій літературі. Ось цитати з найактуальнішої комплексної історії Харкова авторства Володимира Кравченка [Кравченко В.В. Харьков/Харкiв: столица Пограничья. — Вильнюс: Европейский гуманитарный университет, 2010]:
«До начала 1920-х гг. территория города Харькова оставалась относительно небольшой; теперь же она стала быстро расширяться и, благодаря интенсивному строительству, уже в 1923 г. возросла до 119 кв. км <…> По данным Всесоюзной переписи населения 1926 г., в Харькове проживало 415 400 жителей — почти на 25% больше по сравнению с 1923 г. При этом прирост численности харьковчан происходил преимущественно за счет приезжих, в первую очередь из Харьковской, а также соседних украинских и российских областей.» [Кравченко, с. 245].
«В соответствии с новыми образцами, в городском пространстве формировались своеобразные анклавы, созданные по идеологическим «лекалам», так называемые социалистические городки, олицетворявшие собой постулаты коллективизма, единства производства и быта, функциональности и т.п. В Харькове эта политика началась с конструирования нового, «пролетарского» центра, выстроенного в рекордные сроки в противовес старому, «купеческо-дворянскому», на севере столицы, и продолжилась с превращением окраин в промышленножилые кварталы, группировавшиеся вокруг заводов и фабрик.
Воплощением социалистической утопии в духе «солнечного города» можно считать возникавшие на юго-восточной окраине Харькова, рядом с крупными заводами, т.н. рабочие поселки, и даже громадный жилой массив т.н. социалистического городка, появившегося вокруг нового промышленного гиганта — Харьковского тракторного завода. Геометрически правильная структура новых жилых зданий, возведенных в авангардистском стиле, была подчинена идее практического использования и коллективного образа жизни. Дома-коммуны, здания из железа, стекла и бетона в конструктивистском стиле формировали новый облик Харькова, эклектически соединявшего в себе идеи классицизма, коммунизма, украинского национализма и модернизации.» [Кравченко. С. 248] Повернутись назад.
*02 «В Харьков потянулись эвакуированные из Польши и Прибалтики предприятия, в том числе сельскохозяйственный институт, велосипедный и электромеханический заводы вместе с обслуживавшим их персоналом. Находившимся в их числе латышским рабочим суждено будет сыграть заметную роль в борьбе за власть в городе в 1917 г.
Общее количество беженцев, оказавшихся в Харькове, составило около 45 тыс. чел. Увеличению численности харьковского городского населения способствовала также ликвидация черты еврейской оседлости, что позволило евреям мигрировать в крупные города на востоке Украины и в центре России, а также переброска через Харьков десятков тысяч мобилизованных на фронт и прибывавших оттуда раненых. В результате к концу 1917 г. в городе насчитывалось около 288 тыс. чел., а вместе с пригородами — почти 363 тыс. чел.» [Кравченко В.В. Харьков/Харкiв: столица Пограничья. c. 230]
Також в 1917 році до адміністративної території міста було додано 71,9 тис жителів колишніх передмість.
В результаті за роки Першої світової населення Харкова виросло аж на 55%. Для порівняння, населення Санкт-Петербурга виросло на 2,2%, в Москві стало на 4,2% менше мешканців, а в Києві — на 10,2%. Повернутись назад.
*03 Населення міста, тисяч
1810 — 10
1840 — 24
1867 — 60
1897 — 173
1917 — 288
1920 — 285
1922 — 325
1926 — 419
1929 — 458
1932 — 732
1940 — 860
1943 — 192
1946 — 672
1953 — 856
1965 — 1072
1970 — 1223
1979 — 1444
1989 — 1610
2001 — 1471
2021 — 1444
Зауважимо, що населення міста самостійно не відтворювалося ані в першій, ані в другій половині ХХ століття, а позитивні показники природного приросту населення довгий час були обумовлені специфічною віковою структурою Харкова, до якого у великій кількості переїжджали молоді чоловіки і жінки дітородного віку. Це була об’єктивна реальність, яку не замовчували і радянські демографи [Курман М. В., Лебединский И. В. Население большого социалистического города. Москва, «Статистика», 1968. С. 36-58]. Повернутись назад.
*04 – Роки переписів або оцінки чисельності населення і креслення планів міста не ідеально співпадають, адже їх робили не одночасно, але загальна тенденція очевидна. Повернутись назад.
*05 – Государственный архив Харьковской области. — ФР. 203, оп. 1, ед. хр. 1588. – Л. 77. Повернутись назад.
*06 – Методологія і зауваження до карти з районуванням:
- Це дані станом приблизно на 2015-2018 рік, карта складена за допомогою сервісів Google — Google Maps та Google Street View. Відтоді ситуація дещо змінилася — до 2022 року велося активне будівництво багатоповерхового житла, а з початком повномасштабної агресії з боку Росії місто зазнало руйнувань. Але оскільки ми в цьому матеріалі зосереджуємо увагу на радянському періоді, цими змінами можна знехтувати.
- Забудову деяких районів позначено доволі умовно. Йдеться про історичні райони, розташовані недалеко від центру — Москалівка, Панасівка, підйом на Холодну гору від вокзалу до Озерянського храму, вулиці Коцарська і Чоботарська. Там всюди одно і двоповерхова (іноді — вище) забудова перемежовується і для точного відтворення довелося б зробити суцільну мозаїку. Я намагався бути якомога точнішим, але без фанатизму, адже це все-таки карта районування за типом забудови, а не карта всіх будинків міста.
- Об’єкти інфраструктури (школи, лікарні, університети тощо) ніяк окремо не виділялися. Їх або включено до типу території прилеглої забудови, або не включено нікуди.
- Сучасні котеджі в 2-3 поверхи, які складають абсолютну меншість в загальній кількості будинків, я зарахував до одноповерхової приватної забудови, оскільки це явно переважно приватне житло.
- Деякі промислові об’єкти, які існували в радянський період, вже повністю демонтовано, зокрема вся територія заводу «Серп і Молот». Тут вона не позначена як промислова забудова.
- Дачні ділянки та вулиці, які станом на 2018 тільки забудовувались, не віднесено до жодної групи. Повернутись назад.
*07 – Історія планування і будівництва соцмістечка для працівників Харківського тракторного заводу («Нового Харкова», «міста Сонця») детально описана в книзі Романа Любавського «Повсякденне життя робітників Харкова в 1920-ті — на початку 1930-х років» (розділ “«Новий Харків» проти «старого»”, с. 57-71):
Рішення про спорудження ХТЗ Вища рада народного господарства УСРР прийняла наприкінці 1929 р., втім, ще до початку будівельних робіт увага преси була прикута не тільки до самого заводу, але й до проекту будівництва «Нового Харкова» — містечка для робітників.
За задумом проектувальників, всі працівники ХТЗ повинні були отримати квартири в нових «житлових комбінатах». Кожен такий комбінат складався з комплексу будівель та приміщень, необхідних для забезпечення повного «усуспільнення обслуговування індивідуальних потреб». За проектом, мали збудувати 36 «житлових комбінатів» з 8-10 будинків, в яких проживало 2548 чоловік. Вони також включали в себе школу, клуб, їдальню, дитячий садок та ясла. Було заплановано, що будинки будуть з’єднані між собою спеціальними коридорами-мостами на рівні другого поверху, щоб людина, не виходячи на вулицю, могла перейти до приміщення клубу, їдальні, бібліотеки тощо.
У пояснювальній записці управління капітального будівництва при ХТЗ зазначалося, що спорудження заводу було головним фронтом трудової боротьби, тому ресурси на розвиток інфраструктури містечка мали розподілятися за залишковим принципом. Тому не дивно, що вже невдовзі після початку робіт у 1930 р. більше ніж 30 майданчиків житлового будівництва були законсервовані.
Для оцінки проекту «Нового Харкова» та його реалізації важливо відзначити, що під час будівництва він був значно видозмінений. На втілення в життя грандіозних планів вплинуло прийняття постанови ЦК ВКП(б) «Про роботу з перебудови побуту» від 29 травня 1930 р., в якій піддавалася критиці ідея радикальної перебудови побуту. Радянська влада визнала проекти будівництва нових соціалістичних міст нереалістичними. Партійне керівництво проголосило курс на зменшення витрат на будівництво міст та містечок при промислових об’єктах країни. На зміну первинного плану вплинула й нестача коштів. 20 травня 1932 р. після обстеження будівельного майданчика ХТЗ спеціальний інспектор повідомив правління ВАТО, що реалізувати проект у повному обсязі, не виходячи за межі бюджету, неможливо. Через місяць на раді вищого техніко-будівельного комітету НКВС УСРР було прийнято рішення про відмову від зведення коридорів-мостів між будинками з метою здешевлення будівництва на 1-2%. Таким чином, замкнений соціально-економічний організм «житлового комбінату» був розділений на окремі просторово та функціонально пов’язані елементи інфраструктури в межах кварталу.
Порівняння умов життя, які планувалося створити, з реалізованими в дійсності, дозволяє зробити висновок, що життєвий рівень більшості працівників заводу суттєво відрізнявся від обіцяного у первісному проекті. За задумом проектувальників, «Новий Харків» мав стати втіленням ідеї побудови соціалістичного суспільства, тому програма забудови його території, як вже зазначалося вище, виключала будь-яку ієрархію будівель, наявність споруд, які могли символізувати соціальну нерівність. Утім, на практиці він не мав гомогенного архітектурного ансамблю. За свідченням сучасних науковців, це було типовим для всіх проектів соціалістичних міст. Можемо виділити декілька типів помешкань, які були збудовані на території робітничого містечка ХТЗ. Автори проекту планували, що всі мешканці «Нового Харкова» проживатимуть у багатоповерхових будинках-комунах. За планом будівництва мали збудувати 288 будинків, з яких у 1939 р. було зведено лише 50. Тобто, в 1930-ті рр. більшість робітників ХТЗ не отримала окремої квартири. Забігаючи наперед, зазначимо, що житлова криза почала послаблюватися тільки в середині 1950-х рр. Збудовані будинки були двох типів: із однокімнатними квартирами для одинаків та двокімнатними для сімейних працівників. Приміщення були достатньо просторими, з високими стелями (2,90 м2), мали ванні кімнати та вбиральні. Але вже під час заселення квартир виявилися хиби проекту будівництва. Заступник директора ХТЗ Стукота звітував ВАТО, що розрахунки проектувальників виявилися невірними й кімнат для одинаків виявилося більше, ніж потрібно, тоді як квартир для сімейних трудівників не вистачало. У результаті дирекція заводу прийняла рішення в кімнати, розраховані на одну людину, селити робітничі родини з декількох чоловік. Функціональне призначення квартир для одинаків таким чином змінювалось. Ця проблема неодноразово порушувалася на сторінках періодичного друку. Робітничі кореспонденти ХТЗ надсилали до редакцій газет листи. Так, бригадир першого комсомольського батальйону Радкевич прагнув привернути увагу громадськості до проблеми забезпечення ударників житлом. У листі до одного з центральних періодичних видань у 1932 р. він писав, що адміністрація звертала на нього увагу лише тоді, коли необхідно було виконати план, але не зважала на його прохання поліпшити умови життя. Робітник мешкав в одній кімнаті з сімома працівниками, спав на дерев’яному тапчані. Таким чином, санітарно-технічні надбання квартир нівелювалися через надмірну кількість мешканців.
Оскільки будівництво «Нового Харкова» потребувало часу, основним типом житла для робітників ХТЗ, як й інших промислових підприємств України, були бараки. Достатньо відмітити, що в 1934 р. у збудованих квартирах житлових комплексів мешкало близько 14 тис. робітників та членів їх сімей, тоді як майже 16 тис. чоловік були вимушені мешкати в напівтеплих бараках тимчасового типу (збудованих поблизу заводу) та недобудованих житлових корпусах. У бараках робітники розташовувалися надзвичайно скупчено. За офіційними статистичними даними, в 1937 р. на 1 людину в «Новому Харкові» в бараках і квартирах у середньому припадало 4,8 квадратних метра житлової площі. Ці показники були гіршими, ніж аналогічні у тогочасному «старому» Харкові, в якому на 1 мешканця припадало 6 квадратних метрів. У бараках, розрахованих на 60 чоловік, як правило, мешкало понад 100 осіб.
Можна говорити, що в 1934 р. проект «Нового Харкова» зазнав невдачі. Про це свідчить рішення районної ради ХТЗ, яким робітникам дозволено розпочати будівництво індивідуального житла на території робітничого містечка, була відведена земельна ділянка та видавався кредит. Після цього поряд із «Новим Харковом» почалося традиційне індивідуальне будівництво.
Для наочності можна порівняти кадр німецької аерофотозйомки району 1942 року і сучасний супутниковий знімок Google Maps. Білим контуром виділено зведені (не факт, що всі з них було здано в експлуатацію) будівлі станом на 1942 рік. На південь від новобудов на знімку 1942 року ми бачимо ділянки менших продовгуватих одноповерхових (не відкидають довгі тіні) споруд, очевидно це й були заводські бараки, в яких мешкали більшість працівників ХТЗ.
*08 – В першій половині 1920-х рр. було створено робітничі селища «Металіст» по Московському проспекту, «імені Артема» на вулиці Плеханівській, «Червоний Жовтень» на Сортировці та селище в районі Нової Баварії.
Станом на 1926 р. в Харкові було не більше 10 будинків з площею понад 500 м кв. [Мирослав Борисенко. Житло і побут міського населення України у 20-30 роках ХХ століття., К. : Стилос, 2009 с. 58] Повернутись назад.
*09 – але навіть у випадку будівництва житла за зразками, пристосованими до міського побуту, реальність радянського життя миттєво перетворювала його на багатоповерховий барак зі стінами-перегородками.
Характерний приклад — харківський відділ комунального господарства у 1924-1925 рр звів кілька 4 квартирних будинків загалом на 140 квартир, що стало новим явищем у вітчизняному містобудуванні. Помешкання розташовувалися на двох поверхах, їхня загальна площа становила майже 45 м кв (зазвичай було набагато менше — 32 м кв), мали водогін, каналізацію, душові кімнати, були добре освітлені. Здавалося, що такі будинки могли цілком задовольнити навіть досить вибагливих мешканців. Але насправді в ці квартири заселили не одну, а дві, три, а то й чотири родини. Тому всі санітарно-гігієнічні норми були порушені, спільне використання кухні через прохідну кімнату створювало додаткові незручності для мешканців, внаслідок чого ідея двоповерхового котеджу була скомпрометована. [Мирослав Борисенко «Житло і побут міського населення України у 20 – 30 роках ХХ століття», К. : Стилос, 2009 с. 57] Повернутись назад.
*10 – «Перепис 1917 року додав до складу мешканців Харкова 71,9 тис. жителів передмість, які розташовувалися за межами міста. Те ж саме трапилося в 1920 і 1923 рр. Приміське населення, яке було включено в межі Харкова в 1924 році склало на час перепису 1926 року 88,5 тис осіб. Серед населених пунктів, які увійшли в нові межі Харкова, були відносно крупні, такі як Нова Павлівка (8,1 тис. населення), Велика Основа (12,6 тис.), Іванівка (9,4 тис.), Дача Рашке (5,5 тис.), Журавлівка (5,1 тис), Холодна Гора (6,4 тис.), Лиса Гора (4,7 тис.), Липова Роща (2,9 тис.) і т.д.
Харків і надалі розширювався за рахунок включення в його склад недалеко розташованих населених пунктів. За переписом 1939 р. до складу міста було включено селище Тракторного заводу, яке раніше було самостійним, з населенням 56,4 тис., а в 1962 році до міста було приєднано селища Велика Данилівка і Жихор з населенням 21,8 тис. осіб.» [Курман М. В., Лебединский И. В. Население большого социалистического города. Москва, «Статистика», 1968. С. 86] Повернутись назад.
*11 – Дані статистичних обстежень свідчать, що на початку ХХ ст. чисельність робітників у деяких окраїнних районах (Новоселівка, Качанівка, Лиса Гора, Паровозобудівний та ін.) становила більше ніж 50% від загальної кількості мешканців. Ці райони були забудовані переважно одноповерховими будівлями сільського типу. [Повсякденне життя робітників Харкова у 1920- на початку 1930-х рр. Х., 2016. 226 с. С. 35.] Повернутись назад.
*12 – Хронологію і деталі подій тих років подає чи не єдине комплексне дослідження житлових умов того часу — Мирослав Борисенко «Житло і побут міського населення України у 20-30 роках ХХ століття» (К. : Стилос, 2009. – 357 с.):
З початком революційних подій в Україні амортизація житла почала швидко зростати. Коштів на проведення ремонтів не було, а міська інфраструктура розвалювалася на очах. За 1918-1920 рр. в Україні було зруйновано 9,2% житлового фонду. За свідченням очевидців, половина втраченої площі була зруйнована не внаслідок бойових дій, а через безглузді споживацькі закони «воєнного комунізму». [с. 155-156]
В часи воєнного комунізму (1918-1921 рр.) більшовики з політичних мотивів скасували квартплату, залишивши лише символічну плату за комунальні послуги (які, втім, мало хто сплачував), через що комунальне господарство швидко руйнувалося і на початок 20-х років перебувало в жалюгідному стані порівняно з 1914 роком. Колишні комунальні зручності перетворилися на пастку. Велику частину щоденного життя мешканцям міста необхідно було витрачати на добування води, тепла тощо, оскільки міську інфраструктуру було зруйновано. У дворах багатоповерхових будинків копали криниці, які часто стояли поруч із тут-таки збудованими туалетами, стали садити в дворах городи (городину було неможливо придбати), використовувати для опалення паркет, дерев’яні перила, дерев’яні меблі попередніх власників реквізованих квартир [с. 93-94]. Про поточний ремонт будинків взагалі не йшлося. [с. 101-103]
В травні 1922 року в націоналізованих будинках повертають квартплату, також виростає оплата за комунальні послуги. Нові мешканці, звиклі не платити комуналку, не бажали платити за те, що вони звикли отримувати безкоштовно. Втім, до 1925 року вдалося відновити бюджети комунальних підприємств, майже всі види комунальних послуг стали для держави прибутковими. Але ці прибутки часто йшли не на потреби самих підприємств (для ремонту та розбудови мережі водогону, опалення тощо), а на інші потреби міста. Водночас високі тарифи за користування електрикою, водогоном, каналізацією змушували громадян з низькими статками — дрібних радянських службовців і робітників — відмовлятися від цих зручностей, або взагалі переселятися до одноповерхових будинків сільського типу.
Порівняно з іншими містами підрадянської України, в Харкові як тодішньої столиці у 20-х роках додалася ще одна умова, яка значно поглибила житлову кризу. Бюрократичний апарат УСРР розростався на початку 20-х шаленими темпами і вимагав дедалі більшої кількості приміщень. Під державні, партійні та інші установи забрали найкращі будинки, переважно у центрі міста з розвинутою системою комунального забезпечення. Всього під потреби партійно-радянського апарату на початку 20-х років у окружних містах було відведено понад 20% наявної житлової площі, а в тогочасній столиці Харкові ця цифра сягнула навіть 44%. Для адміністративних потреб було забрано 2467 квартир.
Не допомагало навіть членство у профспілці. Так, один з профспілкових діячів у Харкові в 1922 р. звітував: «…закріплено за робітниками профспілок близько 200 будинків. З них 50-60 непридатних, таким чином, задоволено житлом не більше 15-20% членів профспілок. Питання це ударне, адже незабаром відбудеться виселення з будинків, зайнятих Наркоматами та іншими закладами, виселятися немає куди.» [с. 157]
З 1923 року в Україні починається розвиток житлового будівництва переважно за приватною ініціативою. Та будівничого буму не сталося, оскільки ріст промисловості, насамперед виробництво будівельних матеріалів, не поспішав за ринком житлового будівництва. Щорічно вартість будівельних матеріалів, особливо шиферу, цегли, цементу і заліза, зростала. Вартість будівництва у 1924 р. збільшилася порівняно з минулим роком на 9%, у 1925 р – на 20%, а в 1926 р – на 26%. [с. 159] Харківська міськрада за роки НЕПу виділила робітникам 647 десятин землі під приватну забудову, переважно на околиці міста. З тих, хто отримав ділянки в 1925-1926 рр, через 2 роки закінчили будівництво лише 10%. [с. 49]. Постійне подорожчання будівельних матеріалів призводило не тільки до зупинки і замороження приватного й кооперативного будівництва, а й до того, що в другій половині двадцятих років зменшився відсоток будівництва кам’яних казарм при заводах, і збільшився відсоток будівництва дерев’яних. [с. 163] Хоча в той же час кількість дерева в приватному будівництві поступово падала — від 86% на початку 1920-х до 20% наприкінці 1920-х. [с. 49]
Яскраво характеризує приватний житловий сектор кінця 20-х років те, що лише 10% усіх приватних будинків були муровані, а середя їх площа становила не більше 35 м кв. [с. 50]
Зовсім інша ситуація склалась у будівництві елітного житла. На початку 20-х років партійна та господарська еліта в СРСР мешкала в готелях, окремих квартирах, реквізованих особняках. [с. 69] Але навіть серед вищих радянських чиновників 28% проживали у квартирах, де одна кімната припадала на двох і більше мешканців. Серед найменш оплачуваних службовців, учителів, бібліотекарів, друкарок тощо цей відсоток становив 74-79% (по всьому УРСР). [с. 165]
Активізація приватного будівництва 1923-26-х років була короткочасною.
Наприкінці 20-х років кількість приватних забудовників різко скорочується (з початком колективізації йде наступ держави на приватний ринок, зростають податки, вводиться карткова система, чергове подорожчання і дефіцит будівельних матеріалів), кооперативне малоповерхове індивідуальне будівництво також поступово зникає (з виділених державою коштів на допомогу будівельним кооперативам доходить половина). Конкурси міст-садів, що ініціювала робітнича кооперація 20-х років, втрачають свою актуальність. [с. 50]
Натомість на рубежі 20-30-х років прискорюється житлове будівництво за державний кошт. Для цього держава масово вербує некваліфіковану робочу силу з села – утікачів від нового колгоспного життя. На всіх будівництвах спостерігається велика плинність робочої сили, кваліфіковані працівники складають в середньому 6,8%, це призводило до зривів і без того нереальних планів житлового будівництва. [с. 166]
Різко погіршилися житлові умови городян на рубежі 20-30-х років ХХ ст в умовах стрімкого зростання кількості міського населення. Результати житлового будівництва в цей час, що їх подає радянська історіографія, видаються досить сумнівними. Житлова норма різко скоротилася по всіх містах, а найгірша ситуація склалася на новобудовах. Надалі житлова криза поглиблювалася, хоча вже такого різкого падіння влада не допускала за рахунок адміністративного обмеження припливу нових мешканців у міста. [с. 285]
У 1932-1933 рр усе побутове життя міського населення неймовірно зубожіло, опустившись до рівня примітивного виживання. [ с. 286] За 1932 р у Харкові та його околицях було збудовано лише 110 тис м житла із запланованих майже 400. А всі інші об’єкти перейшли на наступний рік із малоймовірними перспективами на завершення. Майже на половині усіх довгобудів роботи були виконані менше ніж на половину. А 139 будівельних майданчиків було законсервовано, і роботи на них взагалі припинилися. Будівництво по суті загальмувалося. Тож, якщо до 1929 року новозбудованої житлової площі постійно зростала (завдяки індивідуальному будівництву), то з 1929 року темпи приросту призупинились. [с. 170]
Після перенесення столиці до Києва, туди ж перемістилися й основні кошти на будівництва житла, що додатково негативно вдарило по Харкову. За перше півріччя 1938 р план житлобудування в місті було виконано на 10,7% (загалом по Україні — на 26,6%).
У квітні 1934 р. Вийшла постанова уряду СРСР «Про покращення житлового будівництва», за якою у містах заборонялося зводити будинки менше чотирьох поверхів, висота стель підвищувалася до 3 м, мінімальна площа кімнати становила 10 м кв, обов’язковими були усі комунальні зручності. Українські архітектори розуміли, що для задоволення нових мешканців квартири всіма зручностями вони мають бути розраховані на проживання однієї родини. Однак їм доводилося виходити з реалій радянського побуту, адже більшість ізольованих квартир одразу ж перетворювались на комуналки. Інколи в новозбудованих квартирах заселяли навіть кухні й так звані кімнати для примусів. [с. 69]
Наприкінці 30-х років влада знову повертається до малоповерхової забудови. З одного боку, стало зрозуміло, що стандартні проекти міського багатоквартирного будинку в містах з найбільшими темпами урбанізації неможливо використати ефективно. Багатоквартирні, багатоповерхові будинки вимагали розвинутої міської інфраструктури, якої у заводських поселеннях не було. Однак головною причиною повернення до одноповерхової забудови була все ж таки економічна вигода, насамперед для держави. Отримати ділянку під забудову могли тільки кваліфіковані робітники, що служило додатковим стимулом для працівників заводів і шахт. До того ж, держава не вкладала в індивідуальне будівництво коштів, а навпаки — продавала індивідуальному забудовнику необхідні будівельні матеріали за завищеними цінами. Поширення наприкінці 30-х років індивідуального будівництва давало змогу більше використовувати місцеві матеріали — ракушняк і вапняк. Житлове будівництво без водогону, каналізації, ліфтів давало нечувану економію дефіцитних цементу та металу. Збудовані наприкінці 30-х років нові помешкання мало чим відрізнялися від будинків попереднього періоду. [с. 51-52] Хіба що трішки розширилася площа житла і почали з’являтися трикімнатні будинки.
Типове житло українського городянина середнього достатку — це одноповерховий будинок із місцевих будівельних матеріалів, що за формою та конструкцією відповідав традиційному житлу конкретного регіону. Від сільської хати воно відрізнялося незначним збільшенням житлової площі та покриттям даху. Іноді будинок зводився на два входи для проживання кількох родин (що пояснюється високим попитом на оренду житла). Форма житла зберігала двокамерний поділ, в результаті чого превалювала однокімнатна квартира з кухнею. Рідше траплялися дві кімнати. На відміну від сільської хати, долівка у них була переважно з дерева, хоча зустрічалися й цементні та глиняні. Стіни майже скрізь отиньковувалися та білилися. У заможних родинах стіни оклеювалися паперовими шпалерами. Будівлі були міцно пов’язані з цілим комплексом господарських споруд, що зумовлювалося виробничою діяльністю домоволодіння — хліви, сараї, погреби, сажі, курники, рідше стайні тощо.
Приєднаних садиб до водогону майже не зустрічалося. Вбиральні ретирадного типу розташовувались у глибині двору, ні ватерклозетів, ванних чи душових кімнат у будинках індивідуальної забудови не було. Невеликі глиняні будинки робітників нічим не відрізнялися від сільських будівель як зовнішнім виглядом, так і внутрішнім плануванням та обладнанням. У таких будинках була переважно одна кімната, в якій, як правило, стояли ліжко, стіл, скриня і кілька стільців.
Задоволення побутових потреб у будинках індивідуального житлового фонду в містах України відповідно стикалося з певними труднощами. Культурні здобутки, притаманні урбанізованому середовищу, не могли прижитися в містах України. Сільські риси способу життя в господарстві пересічного міського жителя зберігалися, незважаючи на світові тенденції у розвитку житла. При еволюційному розвитку суспільства такий тип житла рано чи пізно мав зникнути, однак в Україні будівництво нового приватного житла гальмувалося соціально-економічними, а іноді й політичними причинами.
Одноповерхова забудова продовжувала визначати архітектурне обличчя міського середовища на Сході та Півдні України. [с. 52-53] Повернутись назад.
*13 – Методологія і зауваження до карти з мазанками:
- Більша частина фотографій — скріншоти з Google Street View (жовтень-листопад 2011-го і червень-липень 2015-го років). Менша частина — власні фото 2018-2019 років.
- До проекту потрапили як цілі будинки, так і їхні фрагменти і рештки. Ті, які досі існують, і ті, які вже знесені або реконструйовані (наприклад, вкриті зовні шаром цегли), але ще існували в 2010-х роках.
- Адреси я намагався вказувати точно, але все одно їх краще сприймати як приблизний орієнтир. Google Maps можуть вказувати неправильний номер будинку (плутати з сусідніми), а також часто це закинуті будинки, або їхні рештки, які вже не мають адреси. Там, де номер будинку встановити не вдалося, я вказував найближчий будинок з номером і дописував коментар «біля».
- В районі Григорівки і Нової Баварії — багато не мазанок, а дерев’яних хат. Я не додавав їх до карти. В інших районах вони також зустрічаються (зокрема — Жихарь), але їх набагато менше ніж мазанок, а в деяких районах дерев’яних будинків немає взагалі.
- Щодо деяких будинків у мене були сумніви — це мазанка чи просто будинок схожий за формою і пофарбований в біле. В таких випадках я додавав примітку. Припускаю, що в деяких випадках я справді помилився, але це точно невеликий відсоток від загальної кількості об’єктів.
- Мазані хати не треба плутати з просто будинками пофарбованими в білий колір. Якщо будинок в доброму стані, має рівні стіни (в процесі руйнування матеріал стін видно найкраще), ще й сам будинок доволі високий (не характерно для мазанок), то підказкою є місце з’єднання стін під дахом. У мазанок там під прямим кутом з’єднуються дерев’яні колоди, і вони, як правило, трішки випирають за край стіни. У будинків з інших матеріалів, пофарбованих в білий колір, цієї характерної ознаки немає.
- Я намагався додавати тільки житлові будинки (або які раніше використовувалися в якості житлових), а не господарчі споруди (сараї, клуні тощо).
- Треба розуміти, що той факт, що будинок одноповерховий, не означає автоматично, що він належить одному власнику, чи принаймні поділений між членами однієї родини. Великі дореволюційні одноповерхові будинки було «ущільнено» в радянські часи або поділено пізніше і частково продано, тож вони зараз можуть належати кільком власникам. Таких будинків багато в старих історичних районах міста — Поділ, Москалівка, район між залізничним вокзалом і центром тощо. Формально це можна назвати багатоквартирним будинком, але до карти їх додано як одноповерхову забудову разом з усіма приватними будинками.
- Використання Google Street View обумовило додаткові обмеження: по-перше, це якість скріншотів. Серед них багато нечітких і розмитих; по-друге, через віддаленість в деяких місцях дороги від будинків, а також густу рослинність в районах приватної забудови, частину мазанок я не зміг побачити або ідентифікувати. Тобто насправді їх в місті більше. Наскільки? Важко сказати, припускаю, що я пропустив точно не більше 20%. Повернутись назад.
(с) Усі права застережено. Жодну оригінальну частину матеріалу не можна відтворювати без посилання на цю сторінку.